read-books.club » Сучасна проза » Звіяні Вітром (том 1) 📚 - Українською

Читати книгу - "Звіяні Вітром (том 1)"

225
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Звіяні Вітром (том 1)" автора Маргарет Мітчелл. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 109 110 111 ... 193
Перейти на сторінку:
Шерман, одержавши підкріплення, зібрав під своєю рукою понад сто тисяч солдатів, чи не так?

Лікар відгукнувся на це зауваження різкувато. Він від самого початку відчув деяке роздратування, коли побачив серед гостей людину, глибоко йому неприємну, і тільки з поваги до міс Дріботуп та її дому стримував себе, аби не виявити надто відверто своїх почувань.

- То й що з того, сер? - буркнув він у відповідь.

- А капітан Ешберн, здається, ось тільки-но повідомив нас, що у генерала Джонстона всього близько сорока тисяч, разом з тими дезертирами, яких остання наша перемога спонукала повернутися до своїх частин.

- Добродію! - обурено вигукнула місіс Мід.- В армії Конфедерації немає дезертирів!

- Перепрошую,- з удаваним смиренням сказав Рет.- Я мав на увазі тих кілька тисяч, які забули після відпустки вернутись до своїх полків, а також тих, хто за півроку встиг вилікувати рани, але сидів удома, заходившись коло хатніх справ та весняної оранки.

Очі його зблиснули, і місіс Мід ображено стисла губи.

Скарлет мало не пирхнула сміхом, що Рет так вправно утер їй носа. По болотах і в горах сотні солдатів переховувались від військової поліції, яка хотіла силоміць загнати їх назад до війська. Вони заявляли, що “війну затіяли багачі, а битися мусять бідаки” і що їм уже вистачить цієї війни. Але значно більше було таких, які, хоч їх і залічили до числа дезертирів, зовсім не мали наміру дезертирувати з армії. Серед них дехто три роки марно дожидався відпустки, раз по раз одержуючи з дому напівграмотні листи: “Ми голодає- мо”; “Сей рік не буде врожаю - нема кому орати. Ми голодаємо”; “Інтендантська команда забрала поросят, а грошей від тебе нема вже котрий місяць. На харчі лише сушений горох”.

Хор цей дедалі дужчав: “Ми голодуємо, твоя жінка, твої діти, твої батьки. Коли це все скінчиться? Коли ти вернешся додому? Ми голодуємо, голодуємо”. І коли військові лави порідшали й солдатам перестали надавати відпустки, вони самовільно йшли додому - обробляти свою землю, сіяти хліб, лагодити оселі, ставити огорожі. Офіцери з розумінням ставились до цієї ситуації і лише коли наближалися тяжкі бої, посилали солдатам листи, просячи вернутися до своїх частин і обіцяючи, що їм нічого не буде за порушення дисципліни. І часто солдати таки поверталися, якщо бачили, що в найближчі місяці голод їхнім родинам не загрожує. На ці “оранкові відлучки” не дивились як на дезертирство перед обличчям ворога, але армію вони однак послаблювали.

Доктор хапливо порушив незручну паузу, мовивши холодним тоном:

- Кількісна перевага ворожих сил супроти наших ніколи не мала істотної ваги, капітане Батлер. Один конфедерат вартий десятка янкі.

Дами одностайно закивали головами. Цього всі були певні.

- На початку війни так і було,- сказав Рет.- Можливо, й зараз було б так, якби солдат Конфедерації мав кулі для гвинтівки, чоботи на ногах і вдосталь їжі. Чи не правда, капітане Ешберн?

Він говорив усе так само неголосно і з тим самим удаваним смиренням. К ері Ешберн не знав, як повестись, бо він - це виразно було видно - також дуже недолюблював Батлера і охоче став би на боці лікаря, тільки ж не вмів кривити душею. Він саме тому й напросився на фронт, хоч мав скалічену руку, що, на відміну від цивільних, усвідомлював усю серйозність становища. І таких, як він, було багато- одноногих калік на дерев’янках, без однієї руки або з відірваними пальцями, сліпих на одне око,- які не ремствуючи полишали інтендантську службу чи роботу в шпиталі, на пошті, на залізниці й верталися до своїх колишніх військових підрозділів. Вони-бо знали, що в Бувальця Джо на обліку кожен солдат.

Оскільки капітан Ешберн так і не озвався, доктор Мід, втрачаючи самовладання, вибухнув:

- Наші воїни не раз билися без чобіт і без їжі й одержували перемоги. І вони й надалі битимуться й перемагатимуть! Я заявляю вам: генерал Джонстон не відступить ні на крок! Гірські твердині завжди правили за надійний захисток, вони з прадавніх часів слугували опорою проти ворожих навал. Згадайте… згадайте хоча б Фермопіли!

Скарлет напружила пам’ять, однак слово “Фермопіли” так нічого їй і не сказало.

- Але ж вони начебто геть до останнього чоловіка полягли при Фермопілах - чи не помиляюсь я, докторе? - запитав Рет, насилу стримуючись, щоб не зайтися сміхом.

- Ви що, глузуєте з мене, молодий чоловіче?

- Ради Бога, докторе! Ви мене не зрозуміли. Я тільки хотів уточнити. Знання мої з античної історії вельми скромні.

- Якщо треба буде, наша армія поляже вся до останнього солдата, а не пропустить янкі в глиб Джорджії! - гаркнув лікар.- Але такої потреби не виникне. Наші виб’ють янкі за межі Джорджії у першій же сутичці.

Тітонька Дріботуп хутенько підвелася й попрохала Скарлет зіграти гостям що-небудь на фортепіано й заспівати. Вона розуміла, що розмова явно переходить на вибуховий терен. їй зразу було ясно, що клопоту не оберешся, коли вже вона запросила Батлера на вечерю. З ним так і чекай халепи. І як це він завжди примудряється збити бучу? Боже мій, Боже! І що Скарлет знаходить у ньому? А як може люба Мелані ще й захищати його?

Коли Скарлет слухняно рушила до вітальні, на веранді запала тиша, просякнута неприязню до Рета. Як же це можна не вірити душею і серцем у непереможність ген фала Джонстона та його війська? Вірити - це священний обов’язок. А той, хто заражений відступництвом і не вірить, повинен бодай ради пристойності тримати язика за зубами.

Скарлет зіграла кілька акордів, і з вітальні долинув її голос, що сумовито виводив ніжні слова популярної піску

В палаті повно гідних похвали -

Ті стогнуть, інші вже мовчать.

І ось одного хлопця ще внесли,

Якого десь там жде дівча.

Та смертна блідість в нього на чслі,

І марно долю вже просить:

Померхне скоро ясная світлінь Його юнацької краси.

- “Русяві кучері його вкрив піт”,- тужливо звучало глухувате сопрано Скарлет, і Фенні не витерпіла - ледь підвівшись, вона озвалася трохи здушеним голосом:

- Заспівай щось іншеї

Фортепіано різко змовкло, і Скарлет, розгубившись, урвала спів. Потім вона спробувала заграти перші такти “Сірих мундирів”, але тут-таки пригадала, що ця пісня журлива не менше, збилася з мелодії і перестала грати. Тепер вона вже зовсім розгубилася: таж в усіх, піснях мова про горе, розлуку й смерть.

Рет раптом схопився на ноги, переклав Вейда на коліна Фенні й увійшов до

1 ... 109 110 111 ... 193
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Звіяні Вітром (том 1)», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Звіяні Вітром (том 1)"