Читати книгу - "Піти й не повернутися"

Але, напевно, то було непросто.

З високого, чимось заставленого знадвору віконця цідилося ріденьке світло, воно наповнювало камеру примарною сирістю, в якій виразно була видна тільки світлувата латка затоптаної соломи та похилена сива голова старости під вікном. Той нерухомо сидів біля стіни, поринувши в свої, певне, теж невеселі думки.

— Казали, там хтось поліцая вночі поранив, невідомо, чи буде жити, — після тривалого мовчання натякнув старий. Для Рибака те повідомлення не було новиною, але він просто забувся про це і зараз, після натяку старости, занепокоївся ще дужче. Однак розмову перевів на інше.

— Вас уже брали нагору? — запитав він з полохливою надією, що черга на допит, може, ще не його. Та староста зразу ж і зруйнував цю його надію.

— На допит? Аякже. Сам Портнов допитував.

— Який Портнов?

— Слідчий.

— Ну і як? Дуже били?

— Ні, мене не били. За що мене бити? Б'ють, коли хто приховує. А я що міг приховати Рибак, затамувавши дихання, уважно слухав: хотілося по можливості передбачити, що на нього самого чекало попереду.

— Цей Портнов, я тобі скажу, хитрий, як чорт. Усе знає, — невесело зауважив старий.

— Але ж ти викрутився.

— А що мені викручуватися! Провини за мною ніякої нема. Що перед богом, те й перед людьми.

— Такий безвинний?

— А в чім моя провина? Не побіг доповідати про овечку? Та я старий ночами бігати. Шістдесят сім років маю.

— Да-а, — зітхнув Рибак, — значить, цокнуть. Це в них просто: підмога партизанам.

Таким же рівним голосом, як і досі, Петро сказав:

— Ну що ж! Значить, така доля. Куди дінешся?

«Яка покірність! — подумав Рибак. — А втім, шістдесят сім років — своє уже віджив. А тут усього двадцять шість, хотілося б трохи пожити ще. Не те що страшно, а просто бридко лягати взимку в промерзлу яму…»

— Ні, треба боротися.

А що, коли в усій цій історії більше натиснути на старосту? Справді, якщо видати його за партизанського агента або хоч помагача, сказати, що він уже не вперше робить послугу загону, скерувати усе слідство у фальшивому напрямку? Почнуть додатково розслідувати, знадобляться нові свідки, показання, мине час. Мабуть, це не дуже збільшить Петрові провини перед німцями, а їм двом, можливо, ще й поможе.

Поринувши в роздуми і затихнувши, він аж здригнувся, коли поруч у соломі щось зашерехтіло й через його чоботи перевалилося щось живе й м'яке. Староста в кутку ворухнув ногою:

— Киш, холера на вас!

І тоді він угледів під стіною пацюка. Швиденько обнюхуючи солому, сірий прудкий клубок прошмигнув краєм підлоги і зник у темному кутку.

— Розплодилося їх тут, — сказав Петро. — І на людей не зважають, літають, як холери які. Певно, ще Іцкові. Колись тут крамниця була, Іцко цукерки продавав. Потім сільпо зробили. Скільки чого помінялося, а пацюки все бігають.

— Авжеж. Ніхто їх не винищує. Ох ти, боже…

Він не встиг договорити, як за дверима десь загрюкало, брязнув засув й у вічі вдарило яскраве світло дня. На порозі з'явилася голінаста постать Стася в знайомому бушлаті, з гвинтівкою за плечем.

— Ну, де цвай бандит? До слідчого!

Поліцай хихикнув коротко й огидно, а в Рибака щось раптом болісно опало всередині. Мабуть, із надмірною поспішливістю він підхопився на ноги, тамуючи в свідомості здивування: а де ж Сотников? Спочатку ж, певно, мусили привести Сотникова, а потім уже і його взяти на допит. Чи, може, Сотникова уже вбили Він покірно наблизився до східців, зачекав трохи, поки Стась замикав за ним двері, далі попереду конвоїра зійшов нагору.

Ішов він немовби механічно, без участі свідомості, не помічаючи нічого довкола. Почував себе дуже погано. Ні, це не був страх — він мучився од безсилля, від неможливості скористатися випробуваним способом — силою, щоб урятувати себе. Відсутність будь-якого вибору дуже звузила його можливості, думка щодо старости лишилася просто наміром — він як слід не продумав її, нічого не підготував і зараз ніс до слідчого цілковиту збентеженість у душі.

— От кожушок і скинеш! — пругко вдарив його Стась по плечі. — А нічого кожушок, їй-богу! І чоботи. Ну, чоботи я заберу. А то шкода такі рвати, правда ж? — Він махонув по перед себе ногою у гарнім хромовім чоботі. — У тебе який розмір?

— Тридцять дев'ятий, — обманув Рибак, уповільнюючи крок: після смердючого підвалу хотілося хоч надихатися.

— Холера, замалі! Ей, у рот тобі голоблю! — раптом визвірився поліцай. — Ширше крок!

Остерігаючись стусана, Рибак не став упиратися — проскочив двері, недовгий темнуватий коридор з мордатим днювальним біля тумбочки. Стась невимогливо постукав зігнутим пальцем у двері.

— Можна?

Наче в сні, передчуваючи, як зараз остаточно зруйнується і пропаде його життя, Рибак переступив поріг і вперся поглядом у могутню грубу-голландку, що якоюсь загадково поганою ознакою з'явилася на його шляху. Її чорний колір і круті осадкуваті боки пригнічували, нагадували недоречний пам'ятник чийогось життя. За столом біля вікна стояв щуплий чоловік у піджаку,