Читати книгу - "Сибіріада польська"

— О, ні! — запротестувала. — Може, я і обабіла, але в нас, сибіряків, перший тост п’ється з повної чарки. І до дна! Твоє здоров’я, Яне.

— Твоє!

Сиділи довго. Графин поволі висихав. Розповідала Ніна. Розповідав Ян. Про все. Про своє життя, долю, вдівство.

— Піду вже, Ніно, незабаром світати почне.

Встав. Піднялася неохоче.

— Дозволь Яне, хильнемо прощальну чарку.

Підійшла до нього з чаркою в руці. Стукнула склом о скло. Било від неї гарячим, захмеліла, говорила поволі, хрипло.

— За твоє щастя, Яне!

— За твоє, Ніно!

— Поцілуй мене, Яне, поцілуй!

Губи мала вологі, гарячі. Її воронячо-чорне волосся пахло березою. Долині запаморочилося у голові...

У понеділок як завжди йшли разом на роботу. Розмовляли собі будь про що, до подій суботньої ночі не поверталися. Перед самою пекарнею Ніна затримала його на хвилину. Дивилася йому прямо в очі.

— Яне, я хочу, щоб ти про мене погано не думав. Я не така... Дякую, що помітив у мені жінку. Нормальну, спраглу мужчини бабу. Якби той світ не дурів, я хотіла б, щоб ти зі мною залишився, але я все знаю, розумію.

— Я тобі також дякую. Ти чудова жінка, Ніно.

Поцілував її в руку. На цей раз не вирвала її у нього, так як у перший раз.

Два тижні згодом Долина і деякі люди з Червоного Яру покидали Шиткіно. Мандрували з надією, що мусять врешті знайти десь польський слід, який давав їм надію. Тяглися до Тайшета, до залізниці. Дозвіл на виїзд в інший район за солідного алкогольного хабара полагодив їм «по старому знайомству» Савін, колишній комендант Калючого. З транспортом на цей раз не мали великих клопотів: з Шиткіно до Тайшета час від часу їздили підводи по забезпечення.

Стосовно старої Василиси Долина справився зі всіма обов’язками: нарубав дров на цілу зиму, отеплив баню, штахети вставив до плоту, двері на завіси насадив. А ще додатково, бо сам цього не вмів, попросив Флорека Ільницького, щоб їм дома струхлявілу піч підмурував і глиною обліпив.

Вєнька подарував Сташеку патрона з патронташа батька. Стара Василиса наварила їм в дорогу «туясок» — сибірських пельменів. Ніна не говорила нічого, плакала.

Від виїзду, майже в останню хвилину, відмовився Чуляк і ще кілька сімейств з Червоного Яру, з якими разом з Каєна вирушили. Журило це всіх, і тих, які мандрували далі в невідоме, і тих, які залишилися.

Ось так, волею засланської долі люди з Червоного Яру, зжиті між собою назавжди, часто поріднені і солідарні, як рідко, почали у цьому незміреному сибірському краї розпорошуватись і губитися. А що найгірше, жодної певності не могли мати, що ще колись їхні земні дороги схрестяться...

айшет. Невелике місто на шляху транссибірської залізниці, розташоване між Красноярськом на заході та Іркутськом на сході. Наші мандрівники знали про Тайшет лише стільки, що це є від Шиткіно найближчою залізничною станцією. Мало хто із них запам’ятав скупе оповідання Корчинського про Тайшет, як про великий центр, з похмурою славою гулагу, що виробляв руками в’язнів насичені отруйним креозотом залізничні шпали. Нікого в Тайшеті не знали, не мали жодних адрес і контактів. Мандрували всліпу і спеціально тим не турбувалися: доберуться до залізниці, а там буде видно. Ніхто з тих поляків, які вирішили покинути Шиткіно, не мав наміру затримуватися в Тайшеті надовго. Метою всіх було дістатися до поїзда, що прямував на захід, і їхати далі, куди тільки вдасться. А при нагоді шукати по дорозі якогось польського представництва. Якщо б це вдалося, намагатися добратись аж до Куйбишева, до посольства пана генерала Сікорського. У Сікорського всі вірили, як в одкровення, бо завдяки йому була амністія, завдяки йому розвиднювалася в них надія повернення до Польщі.

— Для того є польське посольство, для того генерал Сікорський домовився зі Сталіним, щоб нам допомогти. Кажу вам, люди, що не треба дивитись ні на що, тільки, за всяку ціну треба пробиватися до наших представників, — Мантерис безустанно додавав мандруючим бадьорості.

Шиткінські візники висадили їх недалеко від станції. Люди безпорадно розглянулись навколо, позабирали свої нужденні клунки і цілою юрбою поволоклись через залізничні полотна до станційного будинку.

День був холодний, похмурий і сльотавий. Вологе тайшетське повітря смерділо паровозним димом і мазутом. Люди йшли мовчки. Злегка заржавілі на вітці рейки плуталися залізничними полотнами у нескінченність. Довгі склади вантажних вагонів стояли по цілій станції. Так давно не бачили поїздів! Який же приємний був для них зараз характерний рев російських паровозів.

По сусідньому полотну мчав товарний поїзд. Локомотив грізно ричав, бухав хмарами пари й диму. Вітер з розгону ледве людей не поперевертав.

— Поїзд! Поїзд! Увага, люди, поїзд! — Кричали всі разом і раділи з цього виду, немов маленькі діти. Хоч саме малі діти, які таке створіння, як локомотив, бачили вперше або ледве-ледве собі пригадували, були справді дуже