Читати книгу - "Пробуджена Енея"

історика П. Скотинського і психолога Е. Пеленського, художні твори та поезії Івана Липи, Василя Пачовського, Ю. Горліса-Горського, Ю. Клена, Г. Косинки та ін.

В Україні відомі праці Дмитра Донцова з ідеології українського націоналізму, які в основному позначені християнським світоглядом. Однак, маємо певні свідчення еволюції світогляду цього мислителя від християнського універсалізму до національного ідеалізму, основою якого мала б стати ієрархія та природжені якості людини, на які досі не достатньо зверталася увага дослідників, а саме вплив філософії Ф. Ніцше і Г. Сковороди, зокрема вчення про касти давньоарійського суспільства та ідей Традиціоналізму, що виявився у праці “Дух нашої давнини”, на обкладинці якого – не випадкове гасло: “Мудрість, Благородство, Мужність, Традиціоналізм” [155]. Про переосмислення Д. Донцовим ролі християнства в історії людства також свідчить стаття Д. Донцова “До старих Богів”, опублікована в журналі “Дажбог”, що засвідчувала його поступовий перехід до ідей Традиціоналізму: “Вловити цю нитку традиції, що зачали снувати наші предки, засвоїти собі їх досвід, сконденсований у переказах і чинах, і на цій підставі знайти формулу національного ідеалу – ось яке завдання поставила перед нашою інтелігенцією доля...” [145. 9]. Саме цю мету ставили перед собою і автори та засновники журналу “Дажбог”: “Нашим завданням було згуртувати коло журналу людей близьких нам думкою і змаганням, допомогти виявитися молодим і свіжим силам, що наростають в трудний, проте ж великий час нашої суворої дійсності і стати трибуною націоналістичного слова й думки. В літературі й мистецтві вітатимемо радо все те, що сприяє розвиткові й розростові національної творчості й культури, збагачує й оформлює Духа нації допомагає витворенню й вихованню нового активного типу українця... Не признаємо літератури й мистецтва відірваних від пекучих проблем і змагань сучасності. Водночас нав’язувати будемо до Традиції, до всіх живих і завжди актуальних питань минулого” [145. 1].

Серед націоналістичних організацій Галичини поширилося захоплення ідеологією Д. Донцова, який усе міцніше ставав на позиції Ф. Ніцше відносно християнства. Це були переважно освічені молоді люди, члени ОУН та “Пласту”, які відійшли від християнства і “змінили свою віру Христову на віру Перунову”, наприклад, як пише у своїх спогадах Петро Войновський, що тереновий провідник ОУН “Орест Зибачинський став відступником від віри Христової, а навернувся до язичництва, до Дажбога і Перуна” [100. 162]. Це були поки що поодинокі спалахи етнорелігійної свідомості окремих українських мислителів і діячів. Хоча заклик до відродження язичництва як етнічної релігії пролунав відверто і на повний голос лише з вуст професора Володимира Шаяна.

ІV. 2. Володимир Шаян –

основоположник Відродження Рідної Віри

Важливою складовою частиною філософської україністики та головною методологічною засадою українознавства є етнічна філософія як спеціальна галузь наукового дослідження. Етнофілософія – сучасний напрям суспільствознавства, що знаходиться на стику етнології (націології), соціальної філософії та історії філософії. Без розвинутої етнічної філософії ментальність народу завжди залишатиметься ущербною, неповноцінною. Синтезуючи закладений в усіх духовних компонентах світоглядний зміст у найвищу понятійно-категоріальну форму його теоретичного вираження, етнофілософія тим самим реалізує теоретичну та історичну самосвідомість певного народу.

Нині стають все очевиднішими недавні ідеологічні намагання приписати українській філософії периферійність щодо світового філософського процесу. І хоча ще недостатньо вивчені так довго замовчувані праці наших етнофілософів, проте й вони поступово посідають належне їм місце в системі українознавчих досліджень. Для української науки, культури загалом характерне пізнання праць своїх мислителів лише через багато років після їх написання. Це, звичайно, не могло не позначитись на загальному розвитку етнофілософської думки, бо кожна праця, написана у свій час, має прислужитися своїм сучасникам саме в контексті поточного історичного моменту. Одним із таких маловідомих етнофілософів був професор Володимир Шаян – речник Відродження етнорелігій, названого Панарійством, не тільки в Україні, але й загалом у Європі.

З огляду на важливість внеску Володимира Шаяна в українську науку та маловідомі серед широкого загалу сторінки його життя і діяльності, вважаю за потрібне в цій праці подати хоча б короткий життєпис та основні духовні віхи становлення українського філософа.

Народився Володимир Петрович Шаян 2 серпня 1908 року у Львові. Батько його був підстаршиною австрійської армії, а за польської окупації Галичини – залізничним службовцем. Мати походила зі стародавнього селянського роду села Добростани на Львівщині.

Саме в цьому селі із символічною праслов’янською назвою молодий гімназист Володимир отримав перші уроки рідної віри, де зустрівся із “Тінями забутих Предків”, як він писав уже на відстані кількох десятків років. Запис цих дитячих вражень має ту саму вартість, що й фольклорний запис науковця. Рано спрямував він свій шлях до пошуків Бога: “Я шукав Його найпильніше в старинних віруваннях і мудрості… Я зрозумів, що шукаю пракоренів моєї душі і душі народу. Я шукаю своєї духовної генеалогії” – напише він уже в зрілому віці.

Володимир Шаян закінчив з відзнакою Українську Академічну гімназію та Гуманістичний Відділ Львівського університету ім. Івана Франка, де студіював філософію, психологію і педагогіку, расологію, санскритську філологію, порівняльне релігієзнавство, європейські мови і літератури.

“Я багато навчився від Гегеля і Гуссерля. Історія є історією ідей, ще глибше – історією релігій. Найправдивішими війнами були війни релігійні – писав він у листах до друзів” [521.19].

У спогадах свого дитинства він буде шукати віру Предків і надасть цим пошукам вартості фольклорних записів науковця, хоча тоді він ще не розв’язував найглибших питань теології і метафізики. Він напише: “Я просто був щасливий і веселий… Мати навчила мене, що треба женців привітати голосним окликом: – Дай, Боже, щастя!… Я зрозумів, що це не просто привіт, не просто “добридень” або “цілую ручки”, як у місті, але це – обряд. Що більше – це благословення. Це бажання щасливих щасливим, щоб Бог дав їм щастя. Щастя від того немов прибуває. Душа спалахує відчуттям і усвідомлення пережитого стану щастя” [521. 22].

У Добростанах, Володимир Шаян сам вітав женців, “обпалених сонцем, осяяних радістю праці на землі, цим радісним окликом”. Проте, над теологічним змістом цих слів він замислився вже будучи філософом, релігієзнавцем, оглядаючись назад, уже збагачений досвідом своїх наукових праць: “Хто ж є той Бог, що дає Щастя? Він напевно має його пребагато і розсипає такими долонями, повнішими ніж вуйко, коли сіяв зерно у полі, щоб зійшло поле золотим сонячним щастям важкоколосої пшениці. Він мусить бути такий щасливий. Він мусить сам бути Щастям. Це Праджерело і праоснова всякого Щастя”.

Пізніше, перекладаючи найстарішу пам’ятку праарійської релігії Атхарваведу, Володимир Шаян зазначив, що це ритуальне благословення живе в українському народі не одну тисячу літ! Це є залишок, або та найглибинніша праоснова арійського гімну Благословення Землі:

... Хай нам оре плуг на щастя!

Хай ремені в’яжуть щастя!

Хай батіг лящить на щастя!

Рідній