Читати книгу - "Вершник без голови"

— Ще б пак, сеньйоре! Такого коня не можна не примітити.

— Якої він масті? — насилу зводячи подих, запитує вершник.

— Un musteno pintojo.

— Плямистий мустанг! Боже мій! — вихоплюється в Кассія Колхауна чи то крик, чи то стогін, і в наступну мить він уже скаче шаленим чвалом навздогін загонові, а Ісідорі стає ясно, що і в його серці буяє той пекельний вогонь, який здатна загасити тільки смерть.

Розділ LXI

ЗЕМНИЙ АНГЕЛ

Кваплива й несподівана втеча суперниці вразила Луїзу Пойндекстер, мов якесь чудо. Вона вже сиділа в сідлі, готова вдарити острогами красуню Луну, але не встигла зробити цього, бо раптом завмерла, осягнувши розумом щойно пережите.

Лише за хвилину перед тим, зазирнувши до хатини мустангера, вона побачила цю жінку, що, судячи з усього, почувала себе там як удома й була повноправною господинею і самої оселі, і її власника.

То як же зрозуміти її раптову втечу? Чому в її погляді палала така люта ненависть? Чому не владна впевненість, не свідомість своєї перемоги?

Ні погляд, ні поведінка Ісідори не завдали молодій креолці сподіваної образи, а навпаки, сповнили її серце таємною втіхою. І замість податися слідом за мексиканкою чи куди-інде, Луїза Пойндекстер знов зіскочила з сідла і ввійшла до хатини.

Побачивши бліде обличчя й безтямні очі хворого, молода креолка на мить забула всі свої кривди.

— О Боже, Боже! — вигукнула вона, підбігаючи до ліжка. — Моріс… він поранений… умирає… Хто ж це його так?

У відповідь почулося лише безладне бурмотіння.

— Морісе! Морісе! Озовися до мене! Хіба ти не впізнаєш мене? Я Луїза, твоя Луїза! Ти ж сам мене так називав. Скажи це знову, ну скажи!

— 0 ангели небесні, ви прекрасні… прекрасні… Атож, ви тішите око… Та не кажіть, що таких, як ви, нема на землі, вони є, є… Я сам знаю… і не одного… але є один такий, що до нього далеко вам усім тут на небі!.. Це я про красу… про доброту я не кажу… Ні, ні, доброта — то зовсім інша річ…

— Морісе, любий Морісе! Чому ти таке говориш? Ти ж не на небі, ти тут, зі мною, з твоєю Луїзою.

— Ні, я на небі… на небі… Але я не хочу… хай там що вони кажуть… не хочу, бо тут немає її!.. Може, тут і добре, але без неї — ні… Мені більш нічого не треба… аби тільки вона була тут… Ви чуєте, ангели? Чого ви кружляєте коло мене?.. Ви прекрасні, це правда, але жоден із вас не зрівняється з нею, з моїм ангелом!..

Та є й диявол… теж прекрасний диявол… але я не про нього… Я кажу тільки про ангела прерій…

— Чи пам'ятаєш ти ім'я?

Навряд чи хтось іще міг так нетерпляче чекати відповіді від хворого, ЩЧ) марив у гарячці. Луїза схилилася над ним, пильно дослухаючись і ловлячи очима кожний порух його уст.

— Ім'я?.. Ім'я?.. Хто питає ім'я?.. Хіба ви тут маєте імена?.. А, згадав!.. Михаїл, Гавриїл, Азраїл. Ви ж чоловіки, всі чоловіки, хоча й ангели. А мій ангел — жінка. Її звуть…

— Як?

— Луїза… Луїза… Луїза… Чого б я мав критися від вас?.. Ви ж тут знаєте все, що діється на землі. То, мабуть, знаєте і її, мою Луїзу? Напевне знаєте, її ж не можна не кохати всім серцем, як оце я… атож, усім серцем!..

Навіть тоді, коли молода креолка вперше почула ці палкі слова в затінку акацій і той, що промовляв їх, був притомний і усвідомлював свої почуття, — навіть тоді вона не слухала їх з такою втіхою. О, яка то була щаслива мить у її житті!

І знов до гарячого чола хворого, до його безкровних, пошерхлих уст припали ніжні жіночі уста, але тепер це були уста жінки, якій не довелося відсахнутись після поцілунку. Вона тільки випросталась і притисла руку до грудей, щоб погамувати радісне биття серця. Безмежна радість цвіла в душі молодої креолки, хоч у ній озивалась і болісна думка про те, що ця радість триватиме недовго, що її ч першу-ліпшу мить можуть урвати.

То була наче темна тінь, що маяла попереду, і вона таки не забарилася: спершу на поріг хатини справді впала чиясь тінь, а за нею з'явився й той, кому вона належала.

Чоловік, що стояв у дверях, був аж ніяк не страшний на вигляд. Навпаки, його обличчя й одяг викликали скорше усмішку й здавалися ще кумедніші в хатині, де зовсім недавно зчинилися такі драматичні події. Він здавався ще чуднішим через те, що в одній руці тримав томагавк, а в другій — велику змію, породу якої виказував хвіст з разком кільчастих калаталець на кінці.

Та вже зовсім сміховинним був ошелешений вираз, що набіг на його обличчя, коли він, переступивши по- ріг, побачив у хатині зовсім не ту гостю, яка була там раніш.

— Матір Божа! — вигукнув він, упустивши з рук змію й томагавк і вражено витріщивши очі. — Чи це мені сниться? Напевне, що сниться. Це ж не ви, міс Пойндекстер? Не може такого бути!

— Ні, це таки я, містере О'Нійле. Дуже нелюб'язно, що ви забули мене, та ще й так скоро.

— Я забув вас?! Та як ви могли таке подумати, міс! Нема в світі ірландця, що, глянувши раз на ваше миле личко, колись забув би його. О Господи, та онде ж іще один, що весь час згадує вас, навіть у гарячці! — І Фелім промовисто позирнув на ліжко.

Луїзине серце аж затремтіло з утіхи.

— Але що ж воно таке? — запитав Фелім, згадавши про незбагненну переміну, яка сталася в хатині. — А де отой юнак, чи то пак жінка, чи хто воно там? Ви не бачили тут ніякої жінки, міс Пойндекстер?

— Авжеж… бачила.

— О, бачили? То де ж вона поділася?

— Певне, поїхала собі.

-. Поїхала? Ну й хутко ж вона передумала! Ще й десяти хвилин не минуло, як я залишив її тут у хатині. Вона тільки-но зняла капелюшка — та де, чоловічого капелюха! — і начебто збиралась лишитися надовго. То ви кажете, поїхала? От і добре, я нітрохи за нею не шкодую. То така жінка, що її краще обминати десятою дорогою. Надто вже швидко вона хапається за зброю. Чи повірите, міс Пойндекстер, приставила мені пістолета просто до голови!

— О Боже! Чому?

— Чому? Тільки тому, що я не хотів пустити її до хатини.