Читати книгу - "Мартін Іден"

життя. Отож ти хотіла й мене примусити боятися життя. Ти прагнула замкнути мене в тісну клітку, нав'язати мені обмеженість, хибний вульгарний погляд на життя. — Мартін бачив, що в Рут наростає протест. — Вульгарність — нехай цілком щира, та все ж вульгарність — це основа всієї буржуазної культури та витонченості. І ти хотіла мене зробити одним із ваших, втовкти в мене ваші класові ідеали, класову мораль, класові забобони... — Він сумно похитав головою. — Ти навіть тепер не розумієш того, що я кажу. В моїх словах ти не бачиш того змісту, якого я їм надаю. Для тебе все це чиста фантазія. А для мене це життєва правда. В найкращому разі мої слова тебе тільки дивують і бавлять. От, мовляв, неотесаний хлопець, ледве виборсався з бруду, а вже насмілюється судити наш клас і закидати йому вульгарність.

Рут знесилено схилила голову йому на плече. Її тілом знов перебігло нервове тремтіння. Мартін з хвилину чекав на відповідь і провадив далі:

— А тепер ти хочеш відродити наше кохання, хочеш, щоб ми побралися. Я тобі потрібен. Ну, а якби на мої книжки не звернули уваги, — я б однаково лишився тим, ким є. І тоді б ти не прийшла до мене. Це все ті чортові книжки...

— Не кажи так, — перебила його Рут.

її зауваження вразило Мартіна. Він прикро засміявся.

— Отож-бо! — сказав він. — У найкритичніший момент, коли на карті чи не все твоє щастя, ти так само, як і раніш, боїшся життя.

Рут збагнула, що її зауваження було справді наївне, але все ж, на її думку, Мартін був несправедливий до неї, і вона почувала себе ображеною.

Вони довго сиділи мовчки. Вона поринула в сумні думки, а він замислився над своїм розвіяним коханням. Тепер Мартін розумів, що Рут він ніколи насправді не кохав. Він кохав не її, а ідеальну неземну істоту, створену його уявою, яскравий, світлий дух, що він його оспівував у любовних поезіях. Правдиву міщанську Рут з усіма її міщанськими хибами й безнадійним баластом міщанської психології — цієї Рут він не кохав ніколи.

Раптом вона заговорила:

— Багато з того, що ти сказав, правда. Я справді боялася життя. Моє кохання було не досить сильне. Але тепер я навчилася кохати сильніше. Я кохаю тебе таким, який ти є, яким ти був раніше. Я кохаю тебе за те, що ти не схожий на людей мого класу, за твої погляди, яких я не розумію, але навчуся розуміти. Я віддам усе життя, щоб зрозуміти їх. Дарма що ти куриш і лаєшся, я й за ці звички кохатиму тебе, бо це теж якась частка тебе самого. Я ще багато чого можу навчитися. За ці ось десять хвилин я вже чимало навчилася. Вже те, що я зважилась прийти, доводить, що я дечого навчилася. О Мартіне!..

Вона заридала й всім тілом пригорнулась до нього. За весь вечір він уперше ласкаво обняв її. Вона відчула це й засяяла від щастя.

— Занадто пізно, — сказав він і пригадав слова Лізі. — Я хворий... Ні, не тілом! Хвора моя душа, мій мозок. Все для мене втратило цінність. Усе мені байдуже. Якби це сталося кілька місяців тому! А тепер уже пізно.

— Ні, ще не пізно! — вигукнула Рут. — Я доведу тобі. Я доведу, що моє кохання виросло, що воно мені дорожче за мій клас і за все на світі. Я зречуся всього, що шанує буржуазія. Я вже не боюся життя! Я кину батька й матір, і хай мої друзі паплюжать моє ім'я. Я згодна лишитися з тобою назавжди, хоч і зараз, згодна на вільне кохання, коли хочеш, і буду горда й щаслива. Якщо я раніш зрадила кохання, то тепер в ім'я кохання я зраджу все, що змусило мене колись його зректися. Вона стояла перед Мартіном, і очі їй палали.

— Я чекаю, Мартіне, — прошепотіла вона. — Я твоя. Глянь на мене.

Як це чудово, подумав він, дивлячись на неї. Вона спокутувала всі свої провини, стала справжньою жінкою, зірвала з себе залізні пута міщанських умовностей. Все це чудово, велично, сміливо! Але що це з ним? її вчинок не зворушив, не збентежив його. Він визнавав, що все це чудово й велично, та й тільки. Замість пожежі пристрасті це викликало лише холодне схвалення. Його серце не відгукнулось, і в крові не зайнялося бажання. І знов спали йому на думку слова Лізі.

— Я хворий, дуже хворий, — сказав він, безнадійно махнувши рукою. — Досі я й сам не знав, що я хворий так тяжко. Щось умерло в мені. Я ніколи не боявся життя, тож і гадки не мав, що колись ним пересичуся. Але життя так мене переповнило, що в мені не лишилось ніяких бажань. Я навіть тебе не бажаю! Бачиш, який я хворий!

Він відкинув назад голову й заплющив очі. І як дитина, побачивши крізь сльози гру сонячного світла, забуває своє горе, так і Мартін забув і за свою хворобу, і за Рут, і за все довкола, захоплений спогляданням несподіваного видива — цілої стіни зеленого листя, пронизаного гарячим сонячним промінням. Але яскрава барва тої зелені не приносила полегкості. Сонце було занадто сліпуче. Аж боляче було дивитися, однак він усе дивився і сам не знав чому.

Він опам'ятався, почувши торгання дверної ручки.

— Як мені вийти звідси? — жалібно спитала Рут. — Я боюся.

— Вибач мені! — скрикнув Мартін, схоплюючись на ноги. — Бачиш, я наче сам не свій. Забув навіть, що ти тут. — Він підніс руку до чола. — Зі мною щось не гаразд. Я проведу тебе додому. Ми вийдемо чорним ходом, і ніхто нас не помітить. Тільки опусти вуаль.

Рут міцно вчепилася за його руку, поки вони йшли по напівтемних коридорах і вузьких сходах.

— Ну, а тепер я вже не боюся, — пробуючи звільнити руку, сказала Рут, коли вони опинилися на вулиці.

— Я проведу тебе додому, — відказав Мартін.

— Ні, ні, не треба, — злякано вигукнула вона і знов спробувала звільнити свою руку.

На мить Мартін зацікавився. Тепер, коли Рут уже нічого боятись, її нараз пойняв страх, і вона всіма