Читати книгу - "Людина біжить над прірвою"

тоталітарна система. У пролозі автор звертався до уявного друга: «Не іменуй мене поетом, друже мій, бо поети нині — це категорія злочинців.., бо слово «поет» стало визначати: хамелеон, повія, спекулянт, авантурник, ледар... Я хочу бути тільки людиною, яких так мало на світі... Я хочу бути тільки нею...» Ці слова — життєве кредо поета. І він його дотримувався. Попри всі негаразди життя він не схибив, не зламався і залишився людиною.

У 1930 р. з’являється друком один із перших в українській літературі XX ст. історичний роман у віршах «Скелька», в якому постає одвічна проблема несправедливих взаємин України й Росії. В його основі легенда про те, як у XVIII ст. доведені до відчаю нещадним визиском жителі села Скелька на Полтавщині повстали проти експансії російських ченців і спалили чоловічий монастир Кузе-минська Покрова.

Олекса Слісаренко, прочитавши «Скельку», назвав І. Багряного «Українським Пушкіним». Та іншої думки як про «Скельку», так і про творчість І. Багряного взагалі була критика, а підсумок, певною мірою, підвів Ол. Правдюк у статті з промовистою назвою «Куркульським шляхом»: «...Від самого початку поет став співцем куркульської ідеології і до сьогодні залишається таким...»

Публікація «Скельки» стала фатальною. Її було конфісковано, всі інші твори автора вилучено з бібліотек і книгарень. Багряний не був допущенний до захисту диплома через політичну неблагонадій-ність і заарештований 16 квітня 1932 р. Він звинувачувався «...в проведенні контрреволюційної агітації... за допомогою його літературних творів, таких як поема «Ave Maria», історичний роман «Скелька», поеми «Тінь», «Вандея», «Гутенбері», соцсатира «Батіг»...»

У відповідь на звинувачення І. Багряний пише свідчення, в якому дає об’єктивну, чесну і безкомпромісну характеристику умов, в яких відбулося формування його поглядів і що призвело «до збочення», робить глибокий аналіз своєї творчості й особливо тих творів, які були визнані «контрреволюційними». 25 жовтня письменник на три роки був відправлений до спецпоселень Далекого Сходу.

«Охотське море. Тайга. Тундра. Звіроловство. Були там поселення давно осілих наших людей з України. Все це, сказати щиро, було мені навіть цікаво. Але згодом охопила мене страшна туга за

Україною. Непереможна. Отож сів я на поїзд і рушив на захід. У Томську мене перехопила залізнична агентура НКВС. Арешт, суд, вирок: за втечу з заслання — три роки вже ув’язнення в таборі. Так я потрапив у Бамлаг (Байкало-амурський лагер). Відгаратав там три роки», — так про той період згадував сам І. Багряний.

Присуд він відбував у таборах так званого БАМЛАГу. Терміну не добув, бо в 1936 р. знову втік. Певний час перебував на волі в Зеленому Клину, там і одружився.

Точних даних про час повернення І. Багряного із заслання немає, а 16 червня 1938 року — новий арешт і знову... Харків. Багряному пред’являється нове звинувачення, тепер уже як учаснику, чи навіть керівникові, націоналістичної контрреволюційної організації. Потяглись довгі дні знущань. Допити... Допити... Допити... У Харківській в’язниці він пробув два роки і сім місяців, з них 83 дні — в камері смертників. Акт про закінчення слідства 26 березня 1939 року з висунутими проти нього обвинуваченнями І. Багряний не підписав.

1 квітня 1940 р. було прийнято постанову, в якій відзначалося, що всі свідчення про контрреволюційну діяльність відносяться до 1928-1932 років, за що він уже був засуджений, а «...інших даних про антирадянську діяльність Багряного-Лозов’ягіна слідством не добуто». Майже два роки прознущались, але «...інших даних» не добули. Ахворий, знесилений, але нескорений І. Багряний повернувся в Охтирку. Хіба можна скорити людину, яка в камері смертників вірила.

Із тяжкою формою хвороби легенів Іван Багряний працює в Ох-тирському театрі декоратором. Там застає його війна. Якийсь час письменник редагує газету «Голос Охтирщини», друкує у ній свої твори. Але розуміє, що фашистське «визволення» — це ілюзія, і в комедії «Генерал» витупає проти будь-чиєї окупації України. П’єсу не дозволили ставити на сцені. «В 1942 році мав бути розстріляний, відповідно до німецького курсу щодо української національної інтелігенції, але випадково врятувався», — писав І. Багряний.

Коли до Охтирки повернулись червоні, його знову почав переслідувати НКВС. Багряний залишає домівку, пробирається до Львова. Налагоджує там зв’язки з УПА, ініціює створення підпільного уряду — Української Головної визвольної Ради. Працює в ОУН — малює плакати, листівки, складає пісні, виступає перед воїнами УПА.

А у 1944 р. Іван Багряний за два тижні написав роман «Тигролови», який у Львові на літературному конкурсі розділив перше місце з повістю Тодося Осьмачки «Старший боярин».

Із наближенням фронту, за однією з версій, письменник емігрує до Словаччини, потім переїжджає в Австрію, а вже звідти — в Німеччину (Новий Ульм). Дружина з сином Борисом та донькою Наталею залишаються вдома.

Восени 1945 р. І. Багряний разом з Юрієм Шерехом, Ігорем Костецьким, Віктором Петровим та іншими письменниками-емі-грантами створює літературно-мистецьке об’єднання — Мистецький Український Рух (МУР), яке згодом у США перетвориться в об’єднання українських письменників «Слово» з центром у Нью-Йорку. «Вирішили ми тоді й те, що це об’єднання не повинно бути типу радянської спілки письменників, що воно повинно бути елітарне й на членство ініціативна група буде запрошувати, виходячи з літературних заслуг».

У 1946 р., коли на вимогу Сталіна почалася примусова репатріація колишніх радянських громадян до СРСР, що супроводжувалася насильством, розстрілами, тортурами, висилкою до концтаборів, І. Багряний пише гнівний памфлет «Чому я не хочу вертатись до СРСР?», в якому вперше показав людству обличчя тиранії і повну відсутність будь-яких прав людини в цій країні. Автор уперше сказав уголос про сталінський геноцид проти України, про справжній зміст «колективізації», «знищення куркуля як класу», про голодомор 1933 року, про знищення української інтелігенції 1932-1939 рр. — «розстріляне Відродження», про криваву каральну машину ДПУ-НКВС.

Перекладений європейськими мовами, цей публіцистичний виступ Багряного став міжнародно визнаним документом, який врятував життя багатьом переміщеним особам.

У 1946 р. побачила світ збірка поезій Івана Багряного «Золотий бумеранг. Рештки загубленого, конфіскованого та знищеного (1926—1946)». Назву збірці дала поема «Золотий бумеранг», написана у 1932 р. в Харківській тюрмі, в камері самотнього ув’язнення. До збірки ввійшли твори, які раніше не друкувалися (особливо з книги «В поті чола»), — «Шахтар», «Годинникар», «Маляр», «Швачка», «Ратай» та інші. Тут також вперше було надруковано поему «Гуляй-поле», в якій автор зобразив жахливу картину людського буття на землі, спотвореній війнами. Збіркою «Золотий бумеранг» І. Багряний підбив підсумок своїй поетичній творчості.

Від першого і до останнього дня свого перебування в еміграції І. Багряний займався політичною діяльністю... Десятки і сотні тисяч емігрантів скупчилися в тимчасових таборах у Західній Європі, переважно в Німеччині, без