Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том перший"

— Звідки я міг знати, що вони такі відважні вояки і нічого не бояться? — озвавсь Таї, ніби виправдовуючись: у нього ще лишились неприємні спогади про похмурі погляди й нарікання.

— Нас було багато, і ми були щасливі, — сміливо мовив один з вояків.

Другий нетерплячою рукою обмацував спис. Олуф крикнув їм, щоб заспокоїлись.

— Слухайте, о братове, — промовив він, — є ще одна дорога туди. Я випадково натрапив на неї ще хлопцем, коли грався на кручі. Вона там, поміж каміння. Туди нікому нема потреби ходити, через те ніхто про неї й не знає. Хід цей дуже вузький, і треба довго повзти плазом, поки втрапиш до печери. Цієї ночі ми тихенько проповземо туди і вдаримо на них ззаду. А завтра в нас буде мир і спокій. І надалі ніколи більше ми не будемо сваритися з людьми з Країни Сонця.

— Ніколи! — хором повторили змучені вояки.

— Ніколи! — прилучив до них свій голос і Таї.

Тієї ночі жінки й діти зібрались біля виходу з печери. У серцях їм запеклася пам'ять про забитих, а в руках вони мали каміння, ножі й списи. Коли б чужинцям з Країни Сонця спало на думку спуститися з висоти у двадцять футів, жоден з них не залишився б живий. У селищі зостались тільки поранені, а всі здорові чоловіки, — їх було тридцятеро, — пішли за Олуфом до потайного входу в печеру. Він був сто футів над рівнем землі, і доводилось лізти по нерівних виступах скелі, пильнуючи, щоб необережним рухом не скинути вниз яку брилу. Через це видирались по одному. Олуф вибравшись перший, тихенько гукнув сусіда й зник в отворі. За ним виліз другий, третій, і так усі — залишився один Таї. Він чув, як його покликав останній вояк, але, раптом пойнятий сумнівом, чогось зупинився, роздумуючи. Минуло півгодини, перш ніж він наважився лізти. Діставшись до входу, Таї зазирнув туди. Там стояла безпросвітня темрява, але він інстинктивно відчув, який той вхід вузький, і похолов з жаху. Ні, він не міг зважитись. Йому здавалось, що всі загиблі, починаючи з Нігаха, що загинув перший з мандельців, і кінчаючи Хаугахом, останнім з Голодного плем'я, прийшли й сіли поруч із ним, але він волів краще труситися зі страху в їхньому товаристві, аніж переживати той жах, що крився у чорній пащі печери. Він сидів і не ворушився. Щось м'яке й холодне торкнулось його щоки. Він зрозумів, що це перший сніг. Зайнялося на зорю, далі настав ясний день, а він усе сидів і сидів. Коли враз через чорний прохід долинуло чиєсь ледве чутне уривчасте ридання. Воно наближалось і щораз голоснішало. Таї зліз із краю і, поставивши ногу на перший виступ, чекав.

Те, що ридало, посувалося повільно, часто спинялось, але нарешті добралося до нього, і Таї зрозумів, що це не людина з Країни Сонця. Він простяг руку і там, де б мала бути голова, наштовхнувся на плечі людини, яка повзла, спираючись на лікті. Голову Таї знайшов пізніше, тільки вона звисала додолу так, що тім'я лежало на землі.

— Це ти, Таї? — спитала голова. — Бо це я, Ааб-Ваак, безпорадний і скалічений, як невлучно кинутий спис. Голова моя волочиться по землі, і я сам, без допомоги, звідси не вилізу.

Таї вступив у отвір і підвів Ааб-Ваака, прихиливши його спиною до стіни. Голова йому звисала на груди, він хлипав і скаржився.

— Ай-о-о-о! Ай-о-о-о! Олуф забув, що Мезахчі також знала про цей хід, і показала його людям з Країни Сонця. Якби не це, вони не чекали б нас у кінці цього вузького ходу. Тому я тепер розбитий і безпомічний. Ай-о-о-о! Ай-о-о-о!

— А самі ж вони, ці кляті чужинці з Країни Сонця? Чи вони загинули коло виходу з цієї вузької діри? — спитав Таї.

— Як я міг знати, що вони чекають там? — скиглив Ааб-Ваак. — Переді мною пройшли мої брати, багато їх, і не чути було ніякої боротьби. Звідки я міг знати, чому не чути ніякої боротьби? Перш ніж я про це дізнався, дві руки схопили мене за шию так, що я не міг крикнути і попередити тих, що йшли за мною, потім дві інші руки схопили мене за голову, а ще дві — за ноги. Так впіймали мене люди з Країни Сонця, і поки дві руки тримали мене міцно за голову, ті руки, що тримали ноги, перевернули моє тіло і скрутили мені шию, як ми це робимо качкам на болоті.

Але мені не судилося вмерти, — казав він далі, і в його голосі забриніли рештки гордості. — Я один, тільки я залишився. Олуф і всі інші лежать вряд горічерева, голови їм повернені в один і в другий бік, а декому — то й назад, туди, де має бути потилиця. Зле дивитись на них. Коли життя повернулося до мене, я лежав поруч з ними і всіх побачив при світлі смолоскипа, що залишили люди з Країни Сонця.

— Так? Так? — повторював Таї, занадто вражений, щоб сказати що інше.

Раптом він схопився, увесь тремтячи. З проходу долинув голос Біла.

— Це добре, — сказав той голос. — Я шукав чоловіка із скрученими в'язами, а натрапив на тебе, Таї. Кинь свою рушницю, щоб я чув, як вона впаде на каміння.

Таї ошелешено скорився наказові. Тоді Біл виліз із темряви. Таї з подивом глянув на нього. Він був знеможений, худий, брудний, але глибоко запалі очі палали, як жарини.

— Я голодний, Таї, — сказав він. — Дуже голодний.

— Я — порох під твоїми ногами, — відказав Таї. — Твоє слово закон. Я наказував людям не чинити тобі опору. Я радив…

Та Біл уже не слухав його.

— Гей, Чарлі і Джіме! — гукнув він, повернувшись до проходу. — Забирайте жінку і йдіть сюди!

— Ми хочемо їсти, — сказав він, коли товариші й Мезахчі приєдналися до нього.

Таї підлесливо потер руки.

— У нас мало чого є, — почав він, — але все, що ми маємо, твоє.

— А потім ми підемо на південь по снігу, — додав Біл.

— Нехай ніяке лихо не спіткне вас, і шлях вам нехай буде легкий.

— Це далекий шлях! Нам треба собак і багато харчів!

— Ти вибереш сам собак, яких тобі треба, і харчів стільки, скільки довезуть собаки.

Біл переступив через