Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай і Чужа Молодиця"

вони сновигали по сонному місту під проводом Ярини Подолянки, котра заступала на час гончарівну Лукію: панночка хоч і жила весь час у передчутті якоїсь біди, одчайдушно нехтувала пересторогою Пилипа-з-Конопель і дома не сиділа, не береглась, а дядечко її, отець Мелхиседек, маючи й без неї задосить воєнного клопоту, мусив потерпати ще й від її легковажної поведінки.

…Знов та знов зазирав Мамай тої неспокійної русальної ночі до ремісницьких майстерень, бо всюди в пізню пору світилося: люди не знали спочинку перед обличчям справедливої оборонної війни.

І знову йшов Козак по вулицях у тому складному душевному стані, коли в годину сум’яття навіть сам себе не розбереш, не знаючи — чого ж тобі хочеться.

Чи в траву десь упасти в порожнім степу.

Чи на коні помчати в безвість.

Чи танцювати гопака на людному майдані.

Чи з другом вірним побалакати.

Чи просто подивитися на зорі.

І він блукав один.

Козацтво серед ночі вантажило на мажі хліб, щоб везти на снідання оборонцям города.

В господі в пана обозного, у великій пекарні палало в печах.

Молодяві й старі діди-хлібники ловко вергали в піч, у другу, в третю книші та паляниці для козацтва, і ніхто й не помітив, як поміж ними з’явився Мамай.

Запорошений борошном, він порався так само спритно, як і в кузні чи в гончарні, начебто тільки й діла мав, що пекти паляниці, і лице його палало тим натхненням, яке осіняло його в будь-якій гуртовій роботі, бо ж, хоч би що він робив, завше хотілося співати.

Отож тут він сам собі вже якусь пісню замугикав, складаючи її в ту ж хвилину.

Пісня була ще не виразна, бо ж тільки тут народжувалась.

А коли задзюрчала вона виразніше, то й пекарі її підхопили, а за ними й молодиці залилися, старанно виводячи побожну й жартівливу пісеньку про святий хліб:

Слава хлібові святому,

Наче сонце, золотому,

Слава печі і дровам,

Що дають поживу нам!

Хлібе-короваю,

Рости в край із краю —

На здоров’я нам,

На згин ворогам!

Чи у полі, чи у хаті —

Слава вогнику й лопаті, —

Ми й на світі не жили б,

Як не був би добрий хліб!

Хлібе-короваю,

Рости в край із краю —

На здоров’я нам,

На згин ворогам!

Треба сили воякові,

Треба сили й для любові, —

Все дає нам хліб святий,

Наче сонце, золотий!

Хлібе-короваю,

Рости в край із краю —

На здоров’я нам,

На згин ворогам!

За піснею й не помітив ніхто, як увійшов до своєї пекарні пан полковий обозний. Він прислухався до пісні. Пісня йому навіть подобалась. Але, помітивши тут когось чужого і не впізнавши за тим борошняним туманом Козака Мамая, він загорлав:

— Хто ти й звідкіль?

Та на нього раптом став брехати куций вухатий собачка, а поки пан Купа від нього відкараскувався, Козака вже й не стало, наче його тут і не було.

Тільки борошно вихорилось біля печі, де стояв Козак Мамай.

Та ще пісня Козакова не вгавала над книшами, хлібинами та паляницями.

Посеред вулиці Мамай спинився, слухаючи, як на соборній дзвіниці відбиває дзвонар дванадцяту годину, північ, бо кожен удар великого дзвона бив наче в саму душу Мамаєві, мовби то сама пані Смерть мантачила занесену над містом здоровенну косу війни.

Він лічив неуважно, тож і здалось йому, що вдарено аж цілих тринадцять разів, і він стояв там, дослухався до чогось, думав — хто ж із старих дзвонарів бамкав оце зараз дзиґареві години: Саливон чи Варфоломій Копистка? — завтра ж соборні дзвони малося скинути геть — на потребу війни, і хтось там на дзвіниці з ними прощався.

Мамай стояв і стояв.

Уже забув і про дзвони.

А Песик Ложка ніяк не міг розшолопати, чого ж Козак завмер і що взагалі з ним діється.

Та й трудно було збагнути Ложці.

Бо ж Мамай слухав соловейків.

16

Слухав тих самих солов’їв і Михайлик.

Тьохкання так напливало й хлюпало з усіх боків, що хлопцеві здавалося, буцім у кожному кущі калини сидить соловей, бо вечір дзвенів од них, як небесна яка-небудь бандура в руках у самого Господа Бога.

Коли ненька, находившись і напрацювавшись, заснула після шаленого дня в коморі коло кузні, Михайлик, бо не спалось йому такої непевної ночі, взявши замість ціпка від собак важкеньку довбню, що їх він сьогодні власними руками обкував залізом не один десяток, і вийшов з ковалевої господи на вулицю.

Кузня стояла під самісінькою стіною поруйнованого монастиря, в безлюдному кутку, то ж там і на деревах мавки в русальну ніч позбиралися та й спробували були зачепити Михайлика, але хлопець того й не відчув, бо ж над закоханими навіть нечиста сила не владна, як оті мавки, не кажучи вже про відьом і чортів, що їх тої ночі в місті Мирославі було повнісінько.

Михайлик никав попервах біля ковалевої хати.

Потім вибрався через вал, під яким тулилась кузня, в руїни домініканського монастиря, що лиховісно стриміли над городом, навіть у таку страховинну ніч нічого не боявшись, виліз хлопець на подзьобану кулями та гарматнями католицьку дзвіницю, і звідти видно було чи не півсвіту: мерехтіли віддалік якісь пожари, блимали знизу, з міста, будинки та хороми скупими й нечастими вогниками, сяяли проти зірок сріблясті пасма вулиць, схожих на незаткану основу величезного килима, і царював над цією нічною красою такий непорушний спокій, мовби й не було на світі ні зрадників, ні кривди, ні воєн, ні панства ненажерного, і все так тихо бриніло, що й мишка не пробіжить.

Михайлик дивився, як зелені зірки дмуться та лупають перед давно сподіваним дощем. Яке наймення їм, він сливе не відав: ото-ó є Віз Великий з війям та коліщатами, а то — Волосожар, а то — Чумацький Шлях, а що там далі — хтозна, бо ж батько давно загинув десь, чумакуючи, і нікому було навчити хлопця небесної премудрості, котру повинен знати кожен козарлюга.

Та зорі кліпали й попід ногами, бо в ті часи ще водилась на Вкраїні сила нічних світляків, що від них ночами наче світлішало, і від того, же холодні вогники мерехтіли й ворушилися в траві, обіймав парубка такий захват, немовби всі зорі світу раптом злетіли йому до ніг, і оте вранішнє почуття невпинного польоту знов підхопило його на дужі крила і знову кудись понесло… Хоч він уже немовби й не думав про Подоляночку, в вухах бриніла пісня,