Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том сьомий"

— І серце не б'ється, — додав Смок.

Смок надягнув рукавицю й почав завзято бити руками, щоб зігріти їх та запалити сірника. То був старий чоловій, — безперечно, мертвий. Довга сива борода припала кригою, щоки були білі від паморозі, вії над заплющеними очима змерзлися докупи. Сірник догорів.

— Ходімо, — промовив Куций, розтираючи вухо. — Небіжчикові нічим не зарадиш. А я вухо запевно відморозив. Тепер уся шкіра злізе й цілий тиждень болітиме.

По кількох хвилях, коли полум'яна стрічка на обрії несподівано бризнула яскравим світлом на все небо, вони вгледіли за чверть милі попереду ще дві постаті. Опріч них скільки сягало око нікого не-видно було.

— Оце найперші, — сказав Смок, коли знову запав морок. — Випередьмо і їх, чи що?

Минуло півгодини, але вони так і не наздогнали тих двох. Куций почав аж підбігати.

— Якщо й доженемо їх, то нізащо не випередимо, — сказав він захекано. — Господи, оце пруть! Закладаюся на що хочеш, то не чечаки. О, то справжня закваска!

Смок був попереду, коли вони нарешті наздогнали їх, і він щиро радів з цього. Йому відразу видалося, що ближча до нього постать — це жінка. Звідки виник такий здогад — він і сам не знав. Постать була завинена в хутра, та Смок якось відчув у ній щось знайоме. Діждавшись, коли знову спалахнуло полярне сяйво, він завважив маленькі ніжки в мокасинах, але ще й більше — впізнав легку ходу, що її, раз побачивши, ніколи не забудеш.

— А добре йде, — хрипко вимовив Куций. — Б'юся навзаклад, що це не індіянка.

— Здорові були, міс Гастел! — привітався Смок.

— Здорові й ви, — озвалася жінка, хутко обернувши назад голову. — Зовсім поночі, не видно. Хто ви?

— Смок.

Вона засміялася, і Смокові здалось, що він зроду не чув любішого сміху.

— То ви одружилися? Виховуєте дітей, як тоді обіцяли? — І, перш ніж Смок відповів, додала: — Багато чечаків позаду?

— Мабуть, кілька тисяч. Ми випередили понад триста. І вони не баряться.

— Давня пісня! — гірко зітхнула дівчина. — Новачки загарбують найбагатші річки, а старожитцям, що так натерпілися, поки освоїли країну, лишаються послідки. Адже старожитці перші знайшли золото на Індіянці й дали знати своїм з Морського Лева. І як тільки ця чутка поширилася? Морський Лев на десять миль далі від Доусона, й доки звідти добудуться до струмка, його весь запаколять доусонські чечаки. Де ж та правда?

— Це справді неподобство! — погодився Смок. — Але хай мене повісять, коли я знаю, як цьому запобігти. Хто рано встає, тому бог дає, самі знаєте.

— А мені хотілося б чимось запобігти, — запально мовила дівчина. — Нехай би вони всі позамерзали там десь на півдорозі чи якесь інше лихо їх спіткало, поки люди з Морського Лева прибудуть перші.

— А ви таки не вельми до нас зичливі, — засміявся Смок.

— Та ні, не те, — квапливо відказала вона. — Старожитців з Морського Лева я знаю всіх до одного, і вони справжні люди! Скільки вони голодували в цьому краї, як запекло працювали! З ними я пережила тяжкі часи на Койокуку, коли ще була маленька. З ними ж зазнала голоду на Сороковій Милі та Березовому ручаї. Вони герої і заслужили на винагороду, а їх випереджують тисячі ніжношкірих приходнів, не вдатних навіть кілка забити. Але ж і забалакалась я, перепрошую! Треба берегти віддих, бо ви й ота ваша навала ще випередите й мене з батьком!

З годину вона до Смока не озивалась, і тільки час від часу стиха перебалакувалася з батьком.

— Тепер я знаю, хто це, — сказав Куций. — Старий це Луїс Гастел, справдешній золотошукач. А вона, певне, його донька. Він прибув у цю країну ще здавна й привіз із собою дівчинку-немовля. Це він та Бітлс пустили першого пароплава на Койокуку.

— То, може, й не треба випереджати їх? — мовив Смок. — Нас лише четверо, ми й так перші.

Куций погодився, і вони ще годину пройшли мовчки. О сьомій ранку, коли темряву розтяв останній спалах північного сяйва, перед ними постав на заході широкий прохід між засніжених гір.

— Струмок Індіянки! — вигукнула Джой.

— Диви! — зрадів Куций. — А я гадав ще з півгодини чухрати. Та й гнали ж ми!

Тут Юконська стежка, що вела до Даї, круто звертала до східного берега, обминаючи зашерети на річці. Подорожанам довелося залишити втертий шлях і податися через крижані брили ледь помітною стежиною, що вилася уздовж західного берега.

Раптом Луїс Гастел, що йшов попереду, послизнувся на гострій крижині й сів, схопившись руками за кісточку на нозі. Він насилу звівся на ноги, хвилину-дві покульгав, а тоді таки спинився.

— Нема діла, — сказав він доньці. — Я розтяг собі сухожилок. Іди вперед та запаколь на нас обох.

— Може, вам чимось зарадити? — зголосився Смок. Луїс Гастел похитав головою.

— Та їй не важко буде запаколити дві займанки. А я вже якось видряпаюсь на берег, розкладу багаття й забинтую ногу. Мені нічого. Іди, Джой. Запаколюй вище від Знахідки. Там вартісніша місцина.

— Ось вам трохи березової кори, — запропонував Смок, ділячи свій запас навпіл. — Не турбуйтеся, ми подбаємо про вашу доньку.

Луїс Гастел пирхнув зо сміху.

— Дякую, — відказав він. — Але вона сама подбає про себе. Ідіть краще слідком за нею.

— А що, як я поведу перед? — спитала Джой Смока, виходячи наперед. — Я ж бо знаю ці місця краще за вас…

— Ну то ведіть нас, — ґречно догодився той. — Я з вами згоден — це ганьба, щоб якісь там чечаки випередили старожитців Морського Лева. Чи нема тут, часом, якоїсь іншої дороги, щоб і зовсім їх збутися?

Джой хитнула головою.

— Хіба ж сліди заметеш! Куди ми, туди й вони, наче ті вівці.

За чверть милі Джой круто повернула на захід. Смок завважив це, бо тепер вони йшли незайманим снігом, та ні він, ні Куций не зметикували, що їхня ледь помітна стежина провадить, як і перше, на південь. Якби вони могли бачити, що виробляв Луїс Гастел позаду, то ціла історія Клондайку набрала б іншого вигляду: старожитець-бо вже не шкутильгав, а майже бігцем простував за ними, наче мисливський собака, пильнуючи їхнього сліду. Він старанно втоптав стежку, якою вони втрьох звернули на захід, і тоді вернувся до старої дороги на південь.

Їхня стежка йшла проти течії струмка, і в темряві подорожні раз у раз збивалися з неї. За чверть години Джой чомусь почала відставати, великодушно дозволивши своїм супутникам пробивати стежку. Тепер вони посувалися так повільно, що вервечка золотошукачів уже мало не на п'яти їм наступала, а коли о дев'ятій