Читати книгу - "Смерть Верґілія"

Цезар, так наче нікуди уже й не поспішав, зручніше вмостився у кріслі.

— Міст я зі світу не згладжую, любий Верґілію; навпаки, я маю їх зводити, на них-бо спирається римський порядок — нині так само, як і колись, як і завжди… Ми — народ, що будує міста, і спершу було місто Рим…

— Але ж не як місто торгівців і лихварів. Свій вік Золотий вони у монетах карбують.

— Ти несправедливий, Верґілію; у Римі торгівець — це його мирний воїн, і якщо я збережу цього воїна, то збережу й нашу банківську справу… Усе це працює на добробут держави.

— Чом же я несправедливий? Просто я бачу на вулицях цілі юрби людей у гонитві за грішми, бачу стільки нечестя… Лише в селянина зосталося ще благочестя, притаманне усім справжнім римлянам; але й селянинові загрожує вже небезпека заразитись тією гонитвою.

— Певною мірою ти маєш рацію, і це нам нагадує про наші нагальні, я б навіть сказав, невідкладні завдання у вихованні: докладати зусиль, щоб і в містах маси ставали тим, чим вони й мають бути з огляду на законні свої громадянські права — частиною єдиного римського народу.

— Вони нею стануть, ступивши на стежку пізнання, позаяк цього палко бажають.

— Скоріш вони палко бажають циркових видовищ… що, певна річ, нас не звільняє від невідкладних завдань.

— Видовища! Вони так жахливо їх прагнуть… Але це — шлях у бік зовсім інший!

— У який?

— Хто не ступає на шлях пізнання, той мусить свою порожнечу заливати хмільним дурманом, а отже, й дурманом звитяги, навіть коли він лише споглядає її у цирку… там крови не менше…

— Я мушу рахуватися з тим, що ми маємо, і не повинен обминати того, що об’єднує маси. Відчуття перемоги злютовує маси в народ, з відчуттям перемоги вони ладні постати стіною за власну державу.

— А селянин таке зробить заради священного миру у рідному краї. — О, ниви мантуйські, що простираються до небосхилу!.. — Селянин споконвіку живе в тій спільноті, що зветься народом; у ній він тоді, як оре власну ниву, в ній він тоді, коли виїде базарювати, в ній він тоді, коли вийде на свято…

— Про селян я завжди турбувався, завжди їх підтримував; я зменшив їм збори, я поділив величезні родові землі на дрібніші орендні й дав лад сівозмінам. Але сумний досвід колонізації земель ветеранами яскраво засвідчив, як змінились умови у господарстві держави… Селянську основу свою Рим уже переріс, і тепер на єгипетськім збіжжі нам більше залежить, аніж на італійському чи сицилійському. Ми вже не можемо опиратись лишень на селянство, а тим більше намагатися знов навернути всі маси в селянство; і в тому, й у тому випадку ми тільки доведемо до згуби господарство держави, а отже, й саму її…

— І все ж таки римська свобода, яку ти узяв під опіку свою, і далі тримається на нашім селянстві.

— Свобода? Ну звісно, я горою стою за свободу народу; тепер хай хто-небудь посміє лишень зазіхнути на неї — якийсь там Антоній чи ще хтось! За свободу стоїть уся римська держава, і для цього її слід міцнити. Якщо залучати людину до участи у військовій потузі держави, то людину це сповнює відчуттям свободи, якого вона так жадає, бо воно притаманне людській природі, і його потрібно задовольняти. І запорука цього відчуття — тільки загальне добро у державі; перейнятися цим відчуттям тут можуть усі, навіть раби, і через те ця свобода — не просто свобода на власному клапті землі, про яку ти говориш, а свобода порядку, богами нам даного! Так, Верґілію, так і саме так. Решта — лиш мрійництво, за яким не стоїть реальність, просто марення якимись золотими часами, де нема ні порядку, ані обов’язку. Як настають сатурналії, ми можемо, задля розваги хіба що, подурити самі собі голову такою свободою — такою примарою, що не знає порядку. Та якщо сатурналії без упину гуляти весь рік, держава розвалиться. Сатурналії — символ, а держава — це справжня реальність. Я ані здатний, ані покликаний бути засновником якогось Золотого віку, але те, що я засновую, має стати моїм — саме моїм — віком і віком моєї держави.

Зненацька озвався раб:

— Свобода — вона в нас самих; держава — це щось земне й сміховинне.

Цезар, звичайно, цих слів не почув. Він підвівся і — якийсь напрочуд високий, напрочуд незрушний, напрочуд незворушний, але так, ніби ним рухало щось ізсередини, — повів мову далі:

— Оскільки свобода в державі — частина загального блага, то і її слід вважати реальністю, а не просто ілюзією реальности, бо і свобода — щось більше, либонь, аніж тільки символ; надто часто її в нас принижували до звичайного символу, і чи не першим робив це й сенат. Ті пани лицеміри у пурпурових тоґах завжди покликались на таку ілюзорну свободу й уже стільки разів примудрялися ошукати народ і розпалити у ньому громадянську війну! Яка підлість, яке лицемірство! Це правда, двері до курії завше стояли відчинені, і хто завгодно міг увійти і послухати, як засідає сенат; та це й була та єдина свобода, яку дарували народові, — найпідступніша з-поміж усіх тих «народних» свобод: право слухати, як безсоромно й цинічно приймають закони, щоб потім за ними гнобити народ і смоктати із нього кров! Символ, не символ, а все ж інституції, що своє віджили, реальність таки спотворюють, вони обертають її на ілюзію реальности, свободу — на ілюзію свободи, і для злочинности кращого ґрунту й не треба. Я всьому цьому узявся покласти край. Так, у колишній селянській державі, про яку ти так мрієш, ті інституції мали ще сенс, там громадські справунки чинилися ще на очах у людей, там збори народні ще мали змогу воістину вільно заявляти про свою волю. Одначе тепер громадян у Римі — аж чотири мільйони, тепер перед нами — сліпі величезні маси, й вони ладні безтямно повалити за кожним, хто вміє прикритися лискучо-звабливими шатами свободолюбця і під їхніми розпрочудесними складками блазня приховати лахміття своїх жалюгідних закликів, стулене й зліплене з клаптів пустих і відмерлих гасел. Ось що становить насправді свобода так званих народних мас, і вони, далебі, знають про це й самі! Вони знають, у якій глибоченній непевності животіють душею і тілом, знають, але водночас і не знають, що їх обступає нова