Читати книгу - "Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів]"

виділення правових форм діяльності органів держави. Так, розуміючи під правовими формами здійснення функцій держави специфічні види діяльності державних органів, виділяють законодавчу (правотворчу), управлінську (виконавчу), судову (правоохоронну), контрольно-наглядову правові форми. Іноді, наголошуючи на поділі державної влади, виділяють: правотворчість, виконавчо-розпорядчу і правоохоронну діяльність. Деякі дослідники серед правових форм здійснення функцій держави виділяють лише правотворчу і правозастосовчу та зазначають, що остання здійснюється в оперативно-виконавчій і правоохоронній формах. Крім того, відзначається, що зростає роль договірної форми в здійсненні функцій держави через розвиток ринкової економіки та децентралізацію державного управління.

Від правових форм діяльності держави відрізняють організаційні (або фактичні) форми, оскільки вони являють собою фактичні дії, спрямовані на сприяння реалізації функцій держави. Якщо право як форма владного веління держави безпосередньо впливає на поведінку і свідомість індивіда, пропонуючи йому суспільно корисну модель поведінки, то організаційні форми справляють вплив опосередковано - переважно шляхом створення сприятливих умов для такої поведінки. Правові форми пов’язані з виданням юридичних актів, а організаційні — реалізуються в межах уже виданих актів та становлять фактичні дії, що сприяють здійсненню прийнятих правових актів. Вони не пов’язані з виданням юридичних актів і тому не спричиняють юридичні наслідки, хоча реалізуються в межах певного правового регулювання, на основі виконання вимог законності.

При здійсненні юридичної діяльності державні органи використовують також різноманітні методи — прийоми, засоби і способи, за допомогою яких справляється вплив на суспільні відносини. Серед них виділяють методи інформаційного впливу, переконання, примусу та ін.

Метод інформаційного впливу на суспільство передбачає проведення державою через засоби масової інформації роботи з повідомлення населення про прийняті рішення, формування суспільної думки, цілеспрямованого регулювання інформаційних потоків та ін. Метод переконання полягає в доведенні суб’єктів суспільних відносин до впевненості в необхідності певної поведінки, яка відповідає загальним інтересам без застосування силового тиску. Метод рекомендації і заохочення має місце тоді, коли держава орієнтує і спонукає суб’єктів суспільних відносин до певного варіанту поведінки, який є бажаним на її погляд. Використовуючи цей метод, держава може досягти значних успіхів у стимулюванні суспільно корисної діяльності. Метод примусу застосовується при порушенні правових норм, їх невиконанні. Він виражається у схиленні суб’єктів суспільних відносин до певної поведінки за допомогою силового тиску (супроти волі тих, ким управляють), у такий спосіб обмежуючи свободу їх вибору. Примушування може здійснюватися через такі юридичні засоби, як заходи припинення правопорушень, застосування покарання тощо.

§ 4. Юридичний процес

У літературі звертається увага на циклічний, процедурно-процесуальний характер юридичної діяльності. Цей аспект має велике теоретичне і практичне значення, оскільки відображає юридичну діяльність як систему взаємозалежних, спеціально впорядкованих, послідовних дій та операцій, що підпорядковані загальній меті і призводять до конкретного результату. Ця циклічність значно формалізована, опосередкована процесуально-правовими вимогами, які офіційно встановлюють умови, порядок і режим діяльності компетентних органів.

Прихильники вузького підходу до поняття юридичного процесу протиставляють поняття «процедура» і «процес», вважаючи, що перше — більш широке і охоплює всі сфери процедурної регламентації, а друге, як зазначалося, характерне тільки для правосуддя. Проте світова практика сприймає ці терміни як синоніми. Наприклад, у Франції замість Кримінально-процесуального кодексу 1808 р. було прийнято в 1958 р. новий, який має назву Кодекс кримінальної процедури. У США в 1985 р. видано коментар з цивільного процесу «Цивільна процедура».

Інституціоналізація влади в правовій державі потребує юридичних механізмів, які можуть додати державно-правовим інститутам легітимного, цілісного, системного та функціонально ефективного характеру. В сучасній юриспруденції таким механізмом є юридичний процес. Останнім часом усе наполегливіше утверджується тенденція до розширення сфери і уніфікації використання інструментарію традиційних юридичних процесів: адміністративного, цивільного, кримінального та господарського. Набули свого статусу бюджетний, конституційний, правотворчий процеси. У науці виділяються трудовий, пенсійний, житловий, екологічний, установчий, контрольний процеси, а законодавчий і виборчий процеси одержали конституційний статус.

Теорію юридичного процесу активно розробляли професор В. Горшеньов та його наукова школа. Вони визначають юридичний процес як комплексну систему правових порядків (форм) діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у вирішенні різноманітних юридичних справ інших суб’єктів права. Таким чином, нормативно встановлені процесуальні форми впорядкування юридичної діяльності й утворюють юридичний процес. Переваги такого підходу полягають у тому, що у кінцевому результаті забезпечуються сприятливі умови для оптимального міждисциплінарного (міжгалузевого) спілкування, взаєморозуміння між представниками різних галузей юридичної науки, перш за все теорії держави і права та всіма спеціальними юридичними науками.

Норми матеріального права визначають сутність юридичних процесів, а процесуальне право закріплює відповідні ним процесуальні форми, необхідні для реалізації норм матеріального права, регулювання суспільних відносин. Закріплення і додержання процесуальних форм сприяє здійсненню норм матеріального права, подальшому зміцненню законності, правопорядку.

Юридичний процес — це система нормативно встановлених процесуальних форм упорядкування діяльності органів держави, спрямованих на вирішення соціально-правової ситуації, забезпечення та гарантування інтересів суб’єктів права.

Цей процес притаманний будь-якій юридично значущій діяльності, містить її програму і виступає суттєвою гарантією точного додержання та результативного здійснення правових приписів. Процесуальна форма як наукова конструкція розкриває структурно-технологічну характеристику правової форми діяльності. Це система передбачених процесуальним правом юридичних засобів, дій та операцій, за допомогою яких урегульовуються всі питання, що виникають в юридичному процесі.

Основу процесуальної форми становлять багаторазова повторюваність певних юридичних дій і операцій, способів і засобів їх здійснення, їх стабільність і навіть стереотипність за наявності відповідних суспільних відносин і передумов.

Процесуальна форма належить до числа головних чинників, які систематизують юридичну діяльність. Вона закладає програму, алгоритм юридичної діяльності, забезпечує порядок, чітко орієнтований рух суб’єктів та учасників до наміченої цілі. Процесуальна форма визначає завдання, які стоять перед певним різновидом юридичної діяльності в цілому і на окремих його етапах, коло суб’єктів і учасників, обсяг їх процесуальних прав і обов’язків, процесуальний режим, стадії і провадження, строки та час здійснення дій, процесуальні гарантії, умови і процедуру прийняття та виконання рішень, інші процедурні вимоги, що зв’язують у єдине ціле елементи юридичної діяльності.

За допомогою процесуальної форми стає можливим розчленувати правову форму діяльності на процесуальне провадження, процесуальні стадії та процесуальні режими. Причому кожний із цих елементів має свою структуру і зміст. Такий підхід дозволяє внести ясність у розуміння будь-якої процесуальної діяльності так само, як це здійснюється за допомогою категорії «склад правопорушення» при кваліфікації будь-якого протиправного діяння.

Процесуальне провадження — це головний елемент процесуальної форми, що являє собою комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених процесуальних дій, які: 1) утворюють певну сукупність процесуальних правовідносин; 2) викликають необхідність у встановленні, доведенні, обґрунтуванні усіх обставин юридичної справи, що розглядається; 3) обумовлюють необхідність закріплення, офіційного оформлення одержаних процесуальних результатів у відповідних актах-документах.

Процесуальна стадія — це динамічна, відносно замкнута сукупність закріплених