Читати книгу - "Чорнильне серце"

«Не будь дурною, Елінор! — міркувала вона, простуючи до потинькованої блідо-жовтої будівлі, де містився поліційний відділок. — Просто наближається гроза, ось і все. Невже ти стала така сама забобонна, як той Баста?»

У тісному кабінетику Елінор застала двох поліцейських. Їхні кітелі висіли на спинках стільців. Хоча під стелею крутився великий вентилятор, повітря було таке сперте й густе, що його, здавалося, можна було наливати в пляшки.

Молодший з тих двох, широковидий і кирпатий, як мопс, узяв Елінор на сміх, навіть не давши їй розповісти історію до кінця. Він поцікавився, чому вона так розчервонілася — може їй, мовляв, до смаку місцеве вино? Елінор була б перекинула його разом зі стільцем, якби її не вгамував другий поліцейський. То був худий високий чоловік із сумними очима й темним чубом, уже поріділим над чолом.

— Та годі вже тобі! — приструнчив він колегу. — Нехай хоч докаже свою історію!

Поки Елінор розповідала про село Каприкорна та його людей у чорному, він слухав із застиглим обличчям. Коли вона заговорила про підпали та дохлих півнів, він насупився, а коли дійшла до Меґі й призначеної страти, насторожено звів брови. Про книжку й про те, як саме мала відбутися страта, Елінор, певна річ, не згадала. Ще два тижні тому вона, зрештою, й сама не повірила б жодному своєму слову в цій історії.

Коли Елінор завершила розповідь, старший поліцейський якийсь час мовчав. Він поправив олівці, що стояли в нього на столі, склав у стосик розкладені перед ним папери, нарешті звів на жінку замислений погляд і промовив:

— Мені вже випадало чути про те село.

— Ну, звісно, хто ж про нього не чув! — насмішкувато докинув молодший. — Село диявола, прокляте село, до якого не хочуть заповзати навіть змії. Стіни в церкві там пофарбовані кров’ю, вулицями снують чорні люди, тільки насправді то не люди, а духи покійників, і в кишенях у них вогонь. Підійдеш до такого надто близько — і тебе враз не стане! Брр! — Він театрально здійняв руки й сплеснув у долоні.

Елінор пронизала його крижаним поглядом. Старший поліцейський усміхнувсь, але потім, зітхнувши, підвівся, ретельно вдягнув кітеля й зробив Елінор знак іти за ним.

— Погляну, що там діється, — кинув він через плече.

— Тобі, мабуть, нічого більше робити! — гукнув услід йому молодший і зареготав так гучно, що Елінор захотілося вернутись і все ж таки скинути його зі стільця.

Невдовзі вона вже сиділа на передньому сидінні поліційної машини, а попереду поміж пагорбів звивалася та сама дорога, яка привела її сюди. «Господи, ну чому я не зробила цього раніше?! — раз у раз докоряла собі Елінор. — Але тепер усе буде добре. Усе! Нікого не застрелять і не стратять. Меґі знов буде з батьком. Так, усе буде добре. Завдяки мені, Елінор!» їй хотілося співати, танцювати (хоча танцювати вона не дуже й уміла). Ніколи ще Елінор не була така задоволена собою. Тепер нехай хто-небудь спробує сказати, що у реальному житті вона нічого не тямить!

Поліцейський за кермом мовчав. Він дивився тільки на дорогу, лишаючи поворот за поворотом на такій швидкості, що в Елінор аж боляче заходилося серце, й час від часу замислено посмикував себе за мочку правого вуха. Скидалося на те, що дорогу він добре знав. На жодному перехресті не завагався, на жодній розвилині не повернув не в той бік. Мимоволі Елінор пригадала, як безкінечно довго вони з Мо шукали те село, і раптом, зовсім несподівано в голову їй навернулася тривожна думка.

— Їх там дуже багато! — нерішуче промовила вона, коли машина знову зробила такий крутий правий поворот, що, здавалося, мало не злетіла в урвище ліворуч. — У того Каприкорна багато людей, і всі вони озброєні, хоча стріляти, схоже, не дуже й уміють. Може, вам краще попросити підкріплення?

Вона не раз бачила таке в отих безглуздих фільмах, де йшлося про злочинців і поліцейських. Останні завжди просили підкріплення.

Поліцейський прилизав ріденький чубчик і кивнув головою: атож, мовляв, він про це вже й сам давненько подумує.

— Звісно, звісно, — промовив він, беручись із непроникною міною за рацію. — Підкріплення, певна річ, не завадить. Але воно має триматися на відстані. Адже поки що йдеться про те, щоб поставити кілька запитань.

Він викликав по рації підкріплення з п’ятьох чоловік. Проти Каприкорнових чорних курток це було, як здалося Елінор, не багато, та все ж таки краще, ніж нічого, принаймні ліпше, ніж зневірений батько, хлопчина-араб і опасиста бібліофілка.

— Он воно! — сказала Елінор, коли вдалині з’явилося Каприкорнове село — сіре й непримітне серед темної зелені.

— Атож, я так і думав! — відповів поліцейський і знов надовго змовк.

Коли він, коротко кивнувши головою, привітався з вартовим на автостоянці, думати про щось погане Елінор просто не хотілося. Аж коли поліцейський опинився разом із нею в церкві з червоними стінами й передав її Каприкорнові як річ, яку випадково знайшов і тепер повертає законному власникові, жінці довелося зізнатися собі: вона виявилася несосвітенною дурепою, і тепер усьому кінець…

— Вона розповідає про вас негарні речі, — почула Елінор голос поліцейського. (Дивитися на неї він уникав.) — Сказала щось про дитину, яку ви нібито викрали… Це не підпал, це вже щось зовсім інше.

— Це нісенітниці! — знуджено відповів Каприкорн на невисловлене запитання. — Я дітей люблю, але тільки на відстані. У противному разі вони лише заважають робити діло.

Поліцейський кивнув головою і, розчарований, заходився розглядати свої руки.

— І про якусь страту щось згадувала…

— Справді? — Каприкорн поглянув на Елінор так, ніби глибоко вражений буйною уявою цієї жінки. — Ну, ти ж бо знаєш, мені таке геть не потрібно. Мої люди роблять усе, що я їм скажу, і вдаватися до жорстоких заходів примусу в мене немає потреби.

— Ну, звісно! — буркнув поліцейський, киваючи головою. — Звісно. — І заквапився додому.

Коли його швидкі, карбовані кроки стихли, Кокерель, що весь час сидів на сходах, засміявся:

— Адже в нього троє дітлахів, еге ж? Отож-бо. Треба, щоб усі поліцейські мали дітлахів. А з цим було навдивовижу легко. Басті довелося лише двічі трохи постояти перед школою… То що будемо робити? Може, про всяк випадок ще раз навідатися до нього додому? Освіжити приємні враження?

Він запитливо глянув на Каприкорна. Але той похитав головою:

— Ні, гадаю, немає потреби. Поміркуймо ліпше, що робити з оцією нашою гостею. Як