Читати книгу - "Шляхи свободи. Відстрочення"

— Він хотів, щоб ми втерли бубни хлопчакові.

Комісар розчавив цигарку в попільничці.

— Ти ба! — насмішкувато сказав він.

Вісімнадцята година тридцять хвилин. Сонце стоїть над морем, воно ще не зовсім сіло за обрій, оса ще дзижчить, і війна знай наближається; вона махала й махала рукою, відганяючи осу; за нею Жак маленькими ковтками цідив і цідив віскі. Вона подумала собі: «Життя нескінченне». Батько, мати, брати, дядьки й тітки п'ятнадцять років підряд збиралися у цій вітальні гожими вересневими днями, німі і штивні, мов родинні парсуни; такими полуднями вона чекала вечері, спочатку під столом, а потім на стільчику, займаючись шитвом і питаючи себе, навіщо жити. Всі вони були тут, утрачені пообідні години, тут, у рудому золоті цієї марної пори. Батько теж був тут, за її спиною, він читав «Тан». Навіщо жити? Навіщо жити? Якась комаха незграбно дряпалася шибкою, падала і знову піднімалася угору; Одета проводила її поглядом, їй хотілося плакати.

— Сядь-но, — сказав Жак. — Зараз виступатиме Даладьє.

Вона обернулася до нього: він не виспався; він сидів у шкіряному фотелі, в нього був дитячий вираз, який завжди з'являвся на його лиці, коли він боявся. Вон присіла на підлокітнику. Всі дні будуть однакові. Всі дні. Вона глянула надвір і подумала: «Він мав рацію, море змінилося».

— Що він казатиме?

Жак стенув плечима.

— Скаже нам, що оголошується війна.

Її легенько струснуло, проте не так, як раніше. П'ятнадцять ночей. Цілий тривожних п'ятнадцять ночей вона благала порожнечу; вона все віддала б, свій дім, своє здоров'я, десять років свого життя, аби лиш врятувати мир. Але нехай вона вибухне! тепер нехай вона вибухне, ця війна! Нехай урешті щось станеться: нехай задзвонить дзвоник на обід, нехай блискавка вдарить у море, нехай понурий голос зненацька сповістить: німці увійшли в Чехословаччину. Муха. Муха, яка втопилася в кухлику; її втопив цей спокійний катастрофічний полудень; вона дивилася на рідку чоловікову чуприну й не дуже добре розуміла, навіщо потрібно прикладати зусилля задля того, щоб убезпечити людей від смерти і будинки від руйнування. Жак поставив свою шклянку на столик. Він сумовито сказав:

— Кінець.

— Кінець чого?

— Всього. Вже навіть не знаю, чого бажати, перемоги чи поразки.

— А! — мляво сказала вона.

— Якщо нас розіб'ють, то понімечать; але присягаюся тобі, що німці зуміють навести лад. Комуністам, жидам і масонам залишиться тільки валізи пакувати. Якщо ж ми переможемо, то побільшовичимося, це буде перемога «Фронту мерзотників», анархії, а то й щось гірше… Ох, — жалісним голосом сказав він, — не треба було її оголошувати, цю війну, не треба було!

Вона не дуже дослухалася до того, що він казав. Вона подумала: «Він боїться, він злий, він самотній». Вона схилилася до нього і погладила по голові. «Сердешний мій Жаку».

— Сердешний мій Борисе.

Вона всміхалася йому, в неї був дуже поштивий вигляд, Бориса гризли докори сумління, треба ж усе-таки їй сказати.

— Це так по-дурному, — провадила Лола, — я знервована, хочу дізнатися, що ж він скаже нам, але, розумієш, ти ж не відразу їдеш.

Борис глянув на свої ноги і почав насвистувати. Краще було вдавати, ніби нічого не чуєш, а то вона звинуватить його ще й у лицемірстві. Щохвилини це ставало дедалі важчим. Вона скривиться мов середа на п'ятницю, скаже йому: «Ти зробив це! Ти зробив це і навіть словом не обмовився мені?» Ото вже ж улип, подумалося йому.

— Принесіть мені мартіні, — сказала Лола. — А ти що будеш?

— Те саме.

Він знову почав насвистувати. Після звернення Даладьє, може, й буде нагода: вона дізнається, що оголосили війну, це її все ж таки трохи ошелешить; тоді Борис додасть жару, скаже: «Я завербувався!» й не дасть їй отямитися. Бувають випадки, коли надлишок горя викликає несподівані реакції: наприклад, регіт; буде потішно, якщо вона почне реготатися. Все-таки мені буде трохи досадно, безпристрасно подумалося йому. Всі мешканці готелю зібралися у передпокої, навіть двоє кюре. Вони порозсідалися у кріслах і прибрали вдоволеного вигляду, бо відчували, що за ними спостерігають, та їм було незатишно, й Борис помітив, що чимало з них потай зиркають на годинника. Гаразд! Гаразд! Вам треба чекати ще з півгодини. Борис був невдоволенний, він не любив Даладьє, і йому було гидко думати, що в усій Франції сотні тисяч пар, численні подружжя і кюре ладні були як ту манну небесну сприймати слова цього типа, який сплюндрував Народний фронт. «Це надто вже додало йому ваги», — подумав Борис. І, обернувшись до радіоприймача, демонстративно позіхнув.

Було гаряче й хотілося пити, троє спали: двоє біля коридора і малий дідок, який схрестив руки, наче молився; ще четверо постелили на колінах носову хустинку і грали в карти. Вони були молоді й нічого на вигляд, під багажними сітками вони повішали свої піджаки, які тепер гойдалися за їхніми потилицями і куйовдили їм чуприни. Вряди-годи Матьє краєм ока зиркав на смагляві волохаті руки свого сусіда, невисокого білявця — його пальці з широкими чорними нігтями спритно поралися біля карт. Він був друкар; чолов'яга, який сидів поруч, був слюсарем. З двох інших на лаві навпроти один, той, що ближче до Матьє, був адвокатом, другий грав на скрипці в кав'ярні «Буа-Коломб». В купе тхнуло чоловіками, тютюном і вином, піт стікав їхніми твердими обличчями, змінював їх, і вони аж лисніли; на гойдливому підборідді старого, у жорсткій сивій щетині, піт був їдкий і густий, наче олія: екскремент обличчя. Потойбіч вікна під млявим сонцем тяглися сірі плоскі лани.

Друкареві не таланило; він програвав; він схилявся над картами, піднімаючи брови з приголомшеним і затятим виглядом.

— А нехай йому! — вигукнув він.

Адвокат швиденько збирав карти і тасував їх. Друкар дивився, як вони переходять із рук до рук.

— Нещасливий я, — ображено сказав він.

Вони грали мовчки. За хвилю друкар узяв ще карт.

— Козир! — переможно вигукнув він. — Ну, зараз усе трохи зміниться, хлоп'ята! Може, мені ще трохи доведеться попереживати!

Але адвокат відразу ж відкрив свої карти.

— Козир, козир і ще один козир. Нічого й казати: дама не грає.

Друкар відштовхнув свої карти.

— Більше не граю: я забагато програю.

— Маєш рацію, — сказав слюсар. — Крім того, дуже трясе.

Адвокат згорнув носовичок і поклав до кишені. То був здоровецький опасистий чолов'яга з блідою шкірою, марним жаб'ячим видом, широкими щелепами і вузьким черепом. Ті троє казали йому «ви», тому що він був освічений і мав звання сержанта. А він їм тикав. Він кинув недоброзичливий погляд на Матьє і, заточуючись, підвівся.

— Хильну я трохи.

— О, це