Читати книгу - "Вигнання з раю"

Козоепопея

(Наррація)[6]

Жмак примчав до Веселоярська і звелів скликати актив. Доповідь робив сам. Про що? Звичайно ж — про міжнародне становище.

І все навертав на Середземне море, де надто напружена обстановка, а тоді на Грецію, де обстановка знормалізувалася і провадиться послідовна демократизація. Насамкінець Жмак ні з того, ні з сього перескочив на кіз і заявив, що треба послати до Греції по кіз досвідченого спеціаліста.

Але не всі такі вже свідомі. Не розворушиш їх ніякими доповідями, ніякими починами. Пішли пісні-приспівування, хихоньки та хахоньки, так ніби перед ними й не сам товариш Жмак, а якась несерйозна гра.

— Послати? — загукали веселоярівці.— А то ж куди?

— Та куди ж? Туди, де кози пасуть!

— То нащо ж там ще й спеціаліст?

— Кізонько-лебедонько, стань на порозі на одній нозі — ввійдеш до хати, будемо скакати… Гоцки… Гоцки!..

— Де коза ходить, там жито родить…

— Де коза туп-туп, там жита сім куп…

— Голосувать за кіз!

— Козоголосування!

— Козлогаласування!

— Ха-ха-ха!

— Га-га-га!

— Хто б же туди поїхав? Хіба наш завфермою?

— Та він же проп’є по дорозі всіх кіз!

— І вагон проп’є!

— І вагон — го-го-го-го!

Жмак любив, коли сміялися, тільки щоб не з нього. І це тоді, коли він висунув таку пропозицію! Хтось колись навіяв Жмакові, що він ціле життя має командувати, хоч був до цього ще менш здатний, ніж коров'ячий хвіст.

— Тих-хо! — загукав Жмак. — Що за несерйозність? Товаришу голово сільської Ради, наведіть порядок!

— Та хай люди посміються, кажеться-говориться, — прискалив око Зновобрать.

— Нам треба рішать серйозні питання, а не хахоньки розводити, — пристукнув по столу Жмак.

— А ми його в робочому порядку, — запропонував Зновобрать. — Підберемо кандидатуру, обговоримо, затвердимо, проінструктуємо, а вже тоді хай і їде собі…

Сам же задумав по-своєму помститися Жмакові, хоч задум той заховав так глибоко, що не розпізнав би його й сам. Як сказав вельми образно поет: у бджіл учіться, котрі дуже вдало уміють застосовувати жало. Позбутися Жмака Зновобрать не міг, тож і задумав ужалити його. І вже за день Веселоярськ довідався, що сільрада рекомендує для поїздки до Греції по кіз заслуженого колгоспного фуражира Петра Безтурботного!

Балачок було! Як же: Петро Безтурботний — за кордон! Всі сходилися на тому, що це його просунув син. У районі ж, начальство там якесь, от і поміг батькові. «Тю, — казали інші,— та він би сам поїхав, а не Петра туди пхав!» — «Сам? — зневажливо спльовували ще інші.— А може, той Йван і так там і спить по загряницях? А тепер захотів ще й батька, значить». — «Та він би лучче матір свою, Вустю!»— не згоджувалися перші. «Вустя малограмотна і дуже криклива, — пояснювали другі.— Можуть бути міжнародні ускладнення через її язик. А Йван їхній хоч і ледащо, але метикований».

Коли питали Петра, як це він удостоївся, той тільки цвьохкав батогом. «А мені, щитай, однаково. їхать — то й їхать!» — «І що ж тебе — викликали, чи як?» — допитувалися дядьки. «А куди мене викликать? Щитай, голова наш Зновобрать побачив мене на возі, спитав, чи поїду, а мені, щитай, хіба не однаково? Куди пошлють, туди, щитай, і поїду».

Товариш Жмак не міг пустити таку важливу справу на самоплив. Він звелів викликати Безтурботного до сільради для інструктажу. Зробив це, ясна річ, дядько Обеліск, який незмінно виконував роль сільського виконавця вже років з сорок, бо ніхто не хотів на цю доволі непрестижну і немеханізовану посаду. Щоправда, коли Веселоярськ став показово-взірцевим селом, дядькові Зновобрать вдалося роздобути для сільради мотоцикла з коляскою. Тепер треба було б на виконавця комсомольця, та, бач, мотоцикл був, а комсомольця не було. Дядько Обеліск далі виконував свої звичні функції прадавнім способом, себто пішки, без мотоцикла.

Поки він знайшов Петра Безтурботного, слово «інструктаж» вилетіло йому з голови, лишилося тільки якесь дзижчання, а тому він і не сказав Петрові нічого, а тільки всівся до нього на воза і махнув рукою в напрямку сільради.

— Підвезти? — поспитав Безтурботний.

— Давно вже б ліквідувати твій транспорт як клас, — сказав Обеліск. — Та вже вези.

Жмак довго варив воду з Петра.

— Ви розумієте, яку відповідальну справу вам доручають?

— Та хіба я, щитай, не знаю!

— Ви повинні знати, що тепер у Греції іде демократизація суспільства, а ще недавно панувала диктатура чорних полковників!..

— Та я, щитай, он уже скільки год фуражиром. І коней, і корів, і свиней годував. Мені, щитай, воно все однаково: полковники чорні чи білі…

— Ви повинні до кінця усвідомити.

— Та я, щитай, уже… Кажуть, там кіз забрати!

— Це кози не прості. Це валютні кози. Ви знаєте, що таке валюта?

— Таж у нас у селі баба Валюта є.

— Це не те. Валюта — це найвища цінність. Державне надбання.

— Тоді, щитай, не бачив. Мать, проспав…

Одне слово, закордон — це не те, що на возі фуражиром: сів, вйокнув, смикнув віжками і поїхав. Закордон — це тобі не свинячий хвіст, що завжди закручується вгору, а не вниз. Є над чим подумати.

Та все ж Петро Безтурботний вирушив. І не просто в подорож, а в легенду, в міф і в епопею.

Козоепопея

(Інтермедія)

Почувши про кіз, прискочив до Веселоярська Хуторянський Класик Весняноцвітний. Це мовби двійник автора, або, як кажуть учені люди, його альтер его. Автор любить показові села, а тут зненацька така радість: показове село і в ньому показові кози!

Боже, як стрічали у Веселоярську Хуторянського Класика! Несли орифлами[7] з його цитатами, квіти, плоди, всіляку закуску у сором’язливо прикритих рушничками кошиках. Хуторянський Класик упав на землю, обіймав її, промовляв палко: «Земленько рідна! Припадаю до тебе грудьми й коліньми! Колись тупцяв тут ноженятами маленькими, як козячі ратички. А тепер що? Люди добрі, що тепер? Тракторяки та комбайнюри тисячопудово чавлять святу земельку, нищать, руйнують структуру грунту. А ви знов козеняток, щоб порятувати землю. Спасибі вам, дорогі краяни!» І на додачу процитував чи то своє, чи позичене, але таке доречне для нього і геть дурне, як на гадку веселоярівців: «О хутори, хто вип’є сон і сум ваш давній?»

Дядьки стояли ні в сих ні в тих, покурювали, покахикували, нишком посміювалися. Голосно сміятися ніхто не посмів, бо все ж таки класик, хоч і Хуторянський, а що чоловік книгодурствує лукаво, то про