Читати книгу - "Вода, павутина"

здається. Їй потрібні були обидві руки. Обидві. Щоб плисти з усіх сил. Зосередилася і почала сильно розсікати ногами воду. Правою рукою, якою тримала Давидову голову на поверхні води, притиснула його мляве тіло до своїх грудей, витягнула свою шию, щоб та втримувала її голову на поверхні, і наче велетенська черепаха вдихнула так, що вдих на мить перекрив шум води, а тоді занурила обличчя під воду, щоб добратися до сорочини дитини. Міцно схопила зубами мокру тканину і тоді з вишкіреним ротом винирнула з Давидом на поверхню. Знала, чóму служить рот, чóму служать зуби: лише для звірячого вгризання у тканину, вгризання, яке допомогло їй тримати дитину на поверхні відьмацького обличчя води. Роздувала ніздрі і дихала рівномірно, наскільки їй це вдавалося. Вивільнена права рука, якою вона до цього тримала дитину, врешті могла допомогти лівій, і Катарина потужно почала гребти до берега. Тепер уже бачила людей, що стояли вздовж берега. Бачила, що вони на чомусь стоять, і що це «щось» не земля, а мішки із піском, які утворювали насип. Розпізнала обриси людських облич. Спробувала докричатися до людей, яким ті обличчя належать, їй здалося, що вона кричить, але насправді видавала горловий звук, який, очевидно, нікуди не долітав. Люди не рухалися. Не бачать її. Попливла ще швидше. Берег так близько. А вони не бачать її. Чому ніхто не намагається їй допомогти? Невже справді не бачать, що вона тримає в зубах дитину? Ні, неправда, не бреши, Катарино! Вони зарухалися. Помітили тебе. Зараз хтось допоможе. Заметушилися. Катарина бачить якогось хлопчика, який махає рукою. Люди підходять до нього. Чому до нього? Чому не дивляться в її бік? Катарино, витримай ще трохи, Катарино, махни, ідіотко, слабачко, Катарино, бабо лінива, клята, махни лівою, махни правою! Вони тебе бачать! Сильніше, сильніше, Катарино! Зараз хтось скочить у воду і допоможе тобі. Витримай ще трохи. Щось відібрали в того хлопчика зі жмені. Якісь чорні і білі камінці. Хлопчик верещить, плаче, лементує. Що тобі до того, Катарино, що чужа дитина плаче?! Що тобі, Катарино, до чужих дітей! Чортове створіння, заткнися! І мій Давид би кричав, якби міг! І я, якби могла. Не бачу Давидового обличчя, але він точно посміхається. Посміхається. Замість того, щоб кричати. Кричи, Давиде, прокинься, Давиде! А ти, Катарино, пливи! Як це так, що берег не наближається, як це так, що ніхто не входить у воду? Скачте у воду, хоробрі чоловіки! Увійдіть, схопіть мене. Мене, не Давида, Давида я й так не дала би вам до рук. Я не випущу його зі своїх рук, зі зубів, ніколи більше, ніколи більше. До кінця життя. Нарешті Катарина бачить, як якийсь чоловік піднімає руку і махає. Не махайте, заходьте у воду, пливіть до мене! Витягніть мене з Давидом у зубах, щоб вода не віднесла нас назад до водотоку. Не махайте! Вода забере нас.

Тоді в істериці застигла. Щось плюснуло. Щось упало біля неї. Вона більше не пливе. Не гребе руками. Тільки її ноги ще виконують свою автоматичну роботу, щоб втримувати тіло на поверхні. Бачить, що знову щось летить до неї. Плюснуло. Камінь. Знає, що бачила камінь. І знову… І знов. Камінь… камінь. Білий камінь, чорний камінь, білий камінь, чорний камінь… Опускає голову, щоб захиститися, захистити Давида. Наказує своїм знесиленим рукам гребти, ворушитися. Кляті, ворушіться… Тоді бачить їх, ті свої руки, які повільно і невпинно перетворюються на згорілі гілки, і відмовляється у це вірити. Потому бачить ті свої руки-головешки, які сантиметр за сантиметром перетворюються на щось нелюдське… перетворюються… на собачі лапи, на собачі лапи… і відчуває, що вже не пливе грудьми, по-жіночому, а пливе… по-собачому. Тоді їй під очима з’являється тінь, вона опускає погляд на неї і бачить, як її рот видовжується в морду, волохату морду, і бачить, що в тій волохатій вищиреній морді тримає не Давида, а тримає щеня. Люди з берега кидають не в неї. Кидають у сучку зі щеням у зубах. Бачить їхні обличчя, і серед тих облич два, які впізнає. Обличчя Давидового батька і Давидового діда. Вони не кидають в неї. Лише посміхаються. Хтось їх фотографував.

Сучка повернулася, вивернулася від дощу каміння і попливла до водотоку.

Щоб вода кудись її віднесла.

* * *

Відошич ступив з автобуса ногою, занімілою від сидіння, і, замість опори, відчув під ступнею порожнечу. Йому здалося, що він впаде, тому панічно схопився за двері і, не вірячи, що його ступні торкаються землі, довгу хвилину стояв застигло, не маючи наміру ворушитися. Рука трималася за теплу бляху, до якої мав довіру. Водій ще раз попрощався, було чути, як розбуджені пасажири заметушилися на сидіннях, і він мусив забрати руку. Двері зачинилися, і він, згадуючи, що таке крок, обережно відійшов від автобуса. Почувся жалібний стогін зраненої тваринки, він стривожився і опустив погляд.

Бачив, як стоїть на клаптику льоду, який схопився на плиткій калюжі, і зрозумів, що чує не збиту тварину, а заледенілу землю, яка стогне під ногою.

Наче отямившись від побаченого, стулив поли куртки і спробував застібнути змійку. Йому це не вдалося, бо його руки трусилися, тому він одну полу куртки натягнув на другу і підтягнув руки під пазухи. Повернувся у напрямку, яким йому водій порадив йти.

Ніч минала. Темрява відступала, освітлення змінювалося, і Відошичу здалося, що він вхопив мить — делікатну, наче тріснуте скло, наче полонене світло пробилося з ночі у день. Стало видніше, і він уже міг добре розрізнити і дротяну огорожу, яку мусив подолати, і самотні кущі, і вузьку вервечку верб уздовж річки. Навіть стежина невдовзі прогледілася, і Відошич, не озираючись на дорогу, почав спускатися до місця, в якому, як йому сказали, мав би бути місток чи бодай кладка.

Ніч іще тривала у виярках, і він поглядом по-дитячому пошукав місця, де вже було денне світло. Невдовзі мороз йому зліпив ніздрі, він видихнув ротом, і пара створила хмаринку, яка йому нагадала дим від цигарок: у нього неконтрольовано виділилася слина. Спинився, пооглядався навколо і, побачивши, що наблизився до верб, вирішив спершу перейти через річку і лише з протилежного боку нагородити себе цигаркою, останньою у пачці. Води не було чутно, але видно було, що земля зникає, і насправді він уже стоїть на краю річкового корита. Уважно роздивившись, урешті помітив місток, збитий нашвидкуруч з неоднакових дощок і лише з одного боку убезпечений чимось, що мало служити перилами. Вхопився рукою за сумнівну одинарну