Читати книгу - "Гра янгола"

спектаклів не хотілося повертатися додому вже вдосвіта. Я знав, що принаймні в роки своєї слави сам Відаль та його батько користувалися тими кімнатами, щоб розважатися там із сеньйоритами та сеньйорами, чия присутність у їхніх офіційних резиденціях через надто низьке або надто високе походження зацікавленої особи могла б спричинитися до небажаного розголосу. Не раз він пропонував той номер і мені, коли я ще жив у пансіоні доньї Кармен, на випадок, як він казав, коли мені захочеться роздягти якусь даму, не відчуваючи страху. Я не припускав, щоб Крістіна могла обрати те місце для своєї схованки, якщо вона взагалі знала про його існування, але воно було останнім у моєму списку й жодної іншої можливості я не бачив. Уже був вечір, коли я прибув до готелю «Еспанья» й зажадав поговорити з управителем, посилаючись на свою дружбу із сеньйором Відалем. Коли я показав йому фотографію Крістіни, управитель, кабальєро, від чиєї делікатності віяло крижаним холодом, чемно усміхнувся мені й сказав, що «інші» служники сеньйора Відаля вже приходили до нього розпитувати про цю саму особу кілька тижнів тому, і він сказав їм те саме, що каже тепер і мені. Він ніколи не бачив цієї сеньйори в готелі. Я подякував йому за його крижану чемність і пішов геть, спіймавши облизня.

Проминаючи скляну стіну, яка відокремлювала ресторан від вестибюля, я помітив краєм ока, як мені здалося, знайомий профіль. Хазяїн, єдиний гість на весь ресторан, сидів за одним зі столів, дегустуючи щось подібне до зацукрованих пончиків до кави. Я тільки-но наготувався чимскоріше зникнути, коли він раптом обернувся й помахав мені рукою, усміхаючись. Я прокляв свою долю й помахав йому у відповідь. Хазяїн знаками показав, щоб я підійшов до нього. Я поплентався до дверей ресторану й увійшов.

– Який приємний сюрприз зустріти вас тут, любий друже. А я саме думав про вас, – сказав Кореллі.

Я неохоче потис йому руку.

– А я думав, вас немає в місті, – сказав я.

– Я повернувся раніше, ніж планував. Вам щось замовити?

Я похитав головою. Він показав рукою, щоб я сів за його стіл, і я підкорився. Хазяїн був одягнений у своєму звичному стилі: на ньому були костюм-трійка з чорного сукна й краватка з червоного шовку. Він був, як завжди, бездоганний, але я помітив, що йому чогось бракує, хоч і не відразу зрозумів, чого саме. Та вже через кілька секунд до мене дійшло: брошки з янголом не було на його лацкані. Кореллі простежив за моїм поглядом і кивнув головою.

– На жаль, я її загубив і не знаю де, – пояснив він.

– Сподіваюся, вона була не надто коштовна?

– Вона мала суто сентиментальну цінність. Але поговорімо про важливі речі. Як вам ведеться, друже мій? Мені дуже бракувало наших розмов, попри деякі тимчасові розходження. Знайти цікавого співрозмовника мені стає дедалі важче.

– Ви переоцінюєте мене, сеньйоре Кореллі.

– Навпаки.

Запала коротка мовчанка, супроводжувана лише його бездонним поглядом. Я почувався б значно ліпше, якби він розпочав свою звичну й досить-таки банальну розмову. Коли він уривав мову, його вигляд, здавалося, змінювався й повітря навколо нього густішало.

– Ви живете тут? – запитав я, щоб якось урвати мовчанку.

– Ні, я й тепер мешкаю в будинку біля парку Ґвель. Я тут призначив зустріч одному зі своїх друзів, але, схоже, він запізнюється. Непунктуальність деяких осіб просто вражає.

– Мені здається, небагато знайдеться людей, які посміють примусити вас чекати себе, сеньйоре Кореллі.

Хазяїн подивився мені у вічі.

– Небагато. Власне, мені зустрілася лише одна така особа. Ви.

Хазяїн узяв грудку цукру й укинув її у свою філіжанку. Потім укинув другу й третю. Пригубив каву й укинув іще чотири грудки. Потім узяв п’яту й підніс її до губ.

– Мене зачаровує цукор, – сказав він.

– Та я бачу.

– Ви нічого не кажете мені про наш проект, сеньйоре Мартін. Якась проблема?

Я проковтнув слину.

– Він майже завершений, – сказав я.

Обличчя хазяїна розквітло усмішкою, на яку я визнав за ліпше не дивитися.

– О, це справді велика новина. Коли я зможу прийняти вас?

– Через два тижні. Мені залишається тільки переглянути текст. Трохи підстругати, трохи відшліфувати.

– Ми можемо призначити точну дату?

– Якщо бажаєте…

– Четвер двадцять третього цього місяця вам підійде? Ви приймете моє запрошення на цю дату? Ми повечеряємо й відсвяткуємо успіх нашого задуму.

Четвер двадцять третього січня мав настати рівно через два тижні.

– Гаразд, – погодився я.

– Отже, домовилися.

Він підняв свою філіжанку з кавою, густо заправленою цукром, ніби проголошував тост, і вихилив її одним духом.

– А ви? – запитав він ніби мимохідь. – Що привело вас сюди?

– Я шукав одну людину.

– Я з нею знайомий?

– Ні.

– А я зустрічався з нею?

– Ні.

Хазяїн повільно кивнув головою, ніби смакуючи мою мовчанку.

– У мене відчуття, що я затримую вас проти вашої волі, мій друже.

– Я трохи стомився, більше нічого.

– Тоді я не стану забирати ваш час. Іноді забуваю, що, хоч я й утішаюся вашим товариством, моє товариство може бути для вас не дуже приємним.

Я слухняно всміхнувся й скористався його словами, щоб підвестися. Я побачив віддзеркаленою в його зіницях бліду ляльку, що визирала з темного колодязя.

– Будьте обережні, Мартін. Прошу вас.

– Я буду.

Я попрощався з ним кивком голови й рушив до виходу. Віддаляючись, я почув, як він підніс до рота ще одну грудку цукру й розтер її зубами.

Дорогою до бульвару Рамбла я побачив, що фасад «Лісео» освітлений і довга вервечка автомобілів під охороною невеличкого полку водіїв в уніформі чекає на тротуарі. Афіші повідомляли про постановку опери Моцарта «Так роблять усі жінки», і я запитав себе, чи Відаль наважився покинути свою віллу й приїхати на спектакль. Я пильно придивився до гурту водіїв, які стояли на вулиці, і незабаром помітив серед них Пепа. Я знаками показав йому, щоб він підійшов.

– Що ви робите тут, сеньйоре Мартін?

– Де вона?

– Сеньйор у театрі, дивиться оперу.

– Я запитую не про дона Педро. Я запитую про Крістіну. Про сеньйору Відаль. Де вона є?

Бідолашний Пеп проковтнув слину.

– Я не знаю. Ніхто не знає.

Він розповів мені, що Відаль шукає її вже кілька тижнів, а його батько, патріарх клану, навіть заплатив кільком високим службовцям департаменту поліції, щоб вони організували її пошуки.

– Спочатку сеньйор думав, що вона у вас…

– Вона не телефонувала, не надіслала листа або телеграми?..

– Ні, сеньйоре Мартін. Присягаюся вам, що ні. Усі ми дуже стривожені, а сеньйор… я не бачив його таким, відколи його знаю. Сьогодні перший