read-books.club » Сучасна проза » Посмертні записки Піквікського клубу 📚 - Українською

Читати книгу - "Посмертні записки Піквікського клубу"

178
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Посмертні записки Піквікського клубу" автора Чарльз Діккенс. Жанр книги: Сучасна проза / Гумор. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 109 110 111 ... 130
Перейти на сторінку:
і собі підвівся та озирнувся навколо.

— Містер Елен, — сказав містер Піквік, — що тут у вас трапилося?

— Дурниця, — зневажливо відповів Бен.

— В чім річ? — звернувся містер Піквік до Боба Сойєра. — Занедужав він чи що?

Та раніш, ніж Боб встиг одповісти, Бен Елен ухопив містера Піквіка за руку і тоном глибокого жалю пробурмотів:

— Моя сестра, дорогий сер, моя сестра…

— А, тільки всього! — зрадів містер Піквік. — Ну, то, сподіваюся, ми хутко залагодимо цю справу Ваша сестра, любий сер, ціла й неушкоджена, і я приїхав сюди спеціально, щоб…

— Шкодую, що мушу припинити такі інтересні балачки, як казав один король, розпускаючи парламент, — втрутився містер Веллер, зазираючи крізь скляні двері,— але тут ще один номер, сер. У тій кімнаті на килимі лежить якась поважна стара дама й чекає чи то на розтин, чи то на гальванізацію, а, може, і на яку іншу наукову штуку.

— А я й забув, — схаменувся містер Елен. — Те ж моя тітка.

— Боже милий! — вжахнувся містер Піквік. — Бідна жінка. Обережно, Сем, обережно!

— Як на члена родини, становище не зовсім звичайне, — зауважив Сем, вмощуючи тітку в крісло. — Гей, ти, костопильців попихачу, тягни но сюди щось відживне!

Останні слова стосувалися до хлопця в сірому, який, доручивши Доглядати коня вуличному сторожеві, прибіг подивитись, що за шум учинився в аптеці. Спільними зусиллями хлопця в сірому, містера Боба Сойєра й містера Бенджемена Елена (який, налякавши тітку до непритомності, щиро намагався очутити її) стару леді нарешті привели до пам’яті, після чого містер Елен звернувшись у замішанні до містера Піквіка, попросив його закінчити так несподівано перервану фразу.

— Ми тут, гадаю, серед друзів? — спитав містер Піквік, відкашлюючись і поглядаючи на мовчазного вовкуватого чоловіка, що приїхав каретою, запряженою конем з непомірно великою головою.

Ці слова нагадали містерові Сойєру про хлопця в сірому, який, витріщивши очі, цікаво прислухався до всього. Взявши майбутнього хеміка за комір і випхнувши його з кімнати, Боб Сойєр запевнив містера Піквіка, що тепер можна говорити просто й одверто.

— Ваша сестра, дорогий мій сер, — повернувся містер Піквік до Бена Елена, — в Лондоні, здорова й щаслива.

— Мене абсолютно не обходить її щастя, — махнув рукою Бен.

— А мене обходить її чоловік, сер, — сказав Боб Сойер. — Він матиме діло зі мною на відстані дванадцяти кроків, сер. Я таки дам гарту цьому підлому негідникові, сер!

У такому вигляді то був дуже гарний виклик і сміливий до того ж. Але містер Боб Сойєр зменшив його ефект, вкинувши кілька загальних зауважень про провалені голови та вибиті очі, що зрештою були вульгарні проти початку.

— Тихо, тихо, сер! — спинив його містер Піквік. — Раніш, як прикладати такі епітети до цього джентльмена, обміркуйте безсторонньо ступінь його провини і згадайте, прошу, що він — мій друг.

— Хто? — спитав містер Боб Сойєр.

— Як він називається? — скрикнув Бен Елен. — Його ім'я?

— Містер Натаніел Вінкл, — відповів містер Піквік.

Містер Бенджемен Елен розтрощив підборами свої окуляри і, підібравши скалки та розклавши їх по трьох кишенях, схрестив руки, стулив губи і грізним оком глянув у сміливе обличчя містера Піквіка.

— Так це ви, сер, намовляли та підохочували її на такі вчинки? — вимовив він нарешті.

— А це, я думаю, слуга джентльмена, — озвалася стара леді,—той чоловік, що вештався круг мого будинку і збив з пантелику мою покоївку. Мартін!

— Я! — ступив наперед вовкуватий чоловік.

— Оце той хлопець, якого ви бачили тоді в заулку?

Містер Мартін, що, як ми вже пересвідчились, не любив розбалакувати, глянув на Сема Веллера, притакуючи, кивнув головою і буркнув:

— Той самий.

Містер Веллер, який ніколи не був пихатий, приязно всміхнувся до похмурого грума і в чемних виразах ствердив, що знав його й раніше.

— А я мало не задушив цього відданого чоловіка! — гукнув містер Бен Елен. — Як дозволили ви вашому волоцюзі — лакеєві зводити на неправу путь мою сестру, містер Піквік? Я вимагаю, щоб ви пояснили це, сер.

— Ви мусите вияснити всю справу, сер, — лютував Боб Сойєр.

— Це — змова, — промовив Бен Елен.

— Заздалегідь обміркований злочин, — додав Боб Сойєр.

— Нечесне ошуканство! — верескнула стара леді.

— Справжнє шахрайство, — висловив свою думку й Мартін.

— Вислухайте мене, будь ласка, — попросив містер Піквік, коли Бен Елен упав у крісло, де він пускав кров своїм пацієнтам, і вийняв хусточку. — У цій справі я не брав ніякої участі, як не рахувати, що один раз був присутній при побаченні молодих людей. Запобігти побаченню я не міг і думаю, що, бувши там, усунув плітки, які інакше могли б поширитися. Цим, і тільки цим, обмежилась моя участь; і я навіть не знав, що вони так скоро поберуться. А проте,— поквапився бути точним містер Піквік, — мушу признатись, я не став би перешкоджати їхнім намірам, якби й знав, що вони збираються одружитись.

— Ви чуєте? Всі чуєте, що він каже? — спитав містер Бенджемен Елен.

— Маю надію, що вони чують, — лагідним тоном зауважив містер Піквік, оглядаючись кругом, — і сподіваюся, — додав він, раптом почервонівши, — вони чутимуть і те, що я зараз скажу. Скільки мені відомо, сер, ви не мали ніяких підстав силувати почуття вашої сестри. Навпаки, ви повинні були прикласти всіх сил, щоб заступити їй решту близьких родичів, яких вона була позбавлена змалку. Щодо мого юного друга, то він нічим не поступиться вам, а, може, де в чому і кращий від вас, В усякому разі, я відмовляюсь про- вадити дальші розмови на цю тему, якщо ви не будете триматись чемніше й висловлюватись коректніше.

— До слів шановного промовця, що його ви оце чули, я маю додати небагато, — сказав містер Веллер, роблячи один крок у напрямі до вовкуватого чоловіка: — один з вашої компанії назвав мене волоцюгою.

— Але тут нема нічого спільного з нашою розмовою, Сем, — втрутився містер Піквік. — Придержте, прошу, ваш язик.

— Я не від того, щоб не висловлюватись у цій справі, сер, — відповів Сем, — але мушу сказати ось що. Може, отой джентльмен гадає, ніби це — стара вже прихильність, так тут не було нічого подібного, бо молода леді з самого початку заявила, що не любить його. Виходить, ніхто не зробив йому прикрості, бо так само було б, якби молода леді й ніколи не бачила містера Вінкла. Оце я й хотів сказати, сер, і, сподіваюся, з’ясував тепер справу цьому джентльменові.

Коротка пауза впала по цих заспокійливих запевненнях містера Веллера. Потім містер Бен Елен підвівся з свого крісла й заприсягся, що ніколи більше не бачитиме Арабелли, а містер Боб Сойєр, не зважаючи на приємні для

1 ... 109 110 111 ... 130
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Посмертні записки Піквікського клубу», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Посмертні записки Піквікського клубу"