read-books.club » Сучасна проза » Заповіти 📚 - Українською

Читати книгу - "Заповіти"

210
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Заповіти" автора Маргарет Етвуд. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 88
Перейти на сторінку:
й робиться для того, щоб потрапити до новин!

Мелані затулила вуха руками.

— У мене голова болить. Ніл правий. Ні. Я теж кажу «ні». Проведеш день, допомагаючи мені в крамниці. Крапка.

— Гаразд, тоді замкніть мене, — сказала я.

Голосно тупаючи, пішла до своєї кімнати й грюкнула дверима. Вони мене не змусять.

Моя школа звалася школою Вайл на честь Флоренс Вайл, скульпторки старих часів, — її фото висіло у холі. Мелані стверджувала, що ця школа має заохочувати творчий розвиток, Ніл додавав, що вона допомагає усвідомити демократичні свободи й розвинути самостійне мислення. Вони говорили, що саме тому й віддали мене туди, хоча загалом не жалували приватних шкіл. Але громадські школи мали такі низькі стандарти… Авжеж, ми всі маємо працювати над удосконаленням системи, але поки що не хотілося б, аби мене штрикнув ножем якийсь малолітній наркоторговець. Тепер я думаю, що школу Вайл вони обрали зовсім з інших причин: там стежили за відвідуванням і пропустити уроки було неможливо. Тож Мелані з Нілом завжди знали, де я.

Я не була в захваті від школи, але й не ненавиділа її. Це було щось таке, що треба пережити на шляху до справжнього життя, яке скоро мало стати для мене зрозумілішим. Незадовго до того я хотіла стати ветеринаркою й лікувати дрібних тварин, але ця мрія почала здаватися мені надто дитячою. Тоді я вирішила, що стану хірургинею, а потім побачила у школі відеозйомку операції й мені стало млосно. Інші учні школи Вайл хотіли стати співаками, дизайнерами чи опанувати інші творчі професії, та я для цього була надто незграбна, до того ж не мала слуху.

У школі в мене були приятелі: подружки для пліток, товариші, з якими можна було обмінюватися домашніми завданнями, — усіх потроху. Я не хотіла виділятися, стежила за тим, щоби за оцінками здаватися тупішою, ніж є насправді, тому мої домашні роботи не мали особливої цінності. А от у спорті й фізкультурі бути успішною дозволялося, і мені це вдавалося, особливо у тих заняттях, де цінувалися швидкість та зріст, як-от у баскетболі. Тож я була популярна там, де йшлося про командну гру. Але поза школою вела відлюдне життя, бо ж Ніл із Мелані були такі полохливі. Мені не дозволялося гуляти у торгових центрах, бо Мелані була впевнена, що там повно наркоманів, або у парках, бо Ніл стверджував, що там нишпорять дивні чоловіки. Тому моє громадське життя в принципі зводилося до нуля: воно цілковито складалося з того, що мені дозволено буде робити, коли я виросту. «Чарівним словом» Ніла в нашому домі було «ні».

Однак того дня я не збиралася відступати: мусила піти на той марш протесту, незважаючи ні на що. Школа винайняла для нас кілька автобусів. Мелані з Нілом намагалися мене обійти — зателефонували директорці й сказали, що не відпускають мене, і директорка попросила мене не лізти. І я її запевнила, що все зрозуміла, авжеж, жодних проблем, я зачекаю на Мелані тут, вона по мене приїде. Але список школярів перевіряв лише водій, він не знав, хто є хто, всі тинялися туди-сюди, батьки й учителі ні на що не звертали уваги, вони не знали, що я нікуди не їду. Тож ми обмінялися посвідченнями з напарницею по баскетбольній команді, котра їхати не хотіла, і я спокійно сіла в автобус, дуже задоволена собою.

10

Спочатку марш протесту був захопливий. Він проходив у центрі міста, біля Будинку Законодавства, хоча й маршем по суті не був: ніхто нікуди не йшов, надто вже тісно було. Люди виголошували промови. Канадський родич жінки, яка померла у Колоніях Гілеаду, прибираючи радіоактивні відходи, говорив про рабську працю. Лідер організації «Ті, хто пережив геноцид Гілеадських Вітчизн» розповідав, як людей гнали у Північну Дакоту, а там зганяли, мов овець, до міст-привидів, за паркани, без води та їжі, де помирали тисячі, а інші, ризикуючи життям, ішли на північ, аби дістатися до канадського кордону, взимку, — він підніс руку, на якій бракувало пальців, і пояснив: «Обмороження».

Тоді доповідачка з «Прихистку» — організації для біженок з Гілеаду — говорила про жінок, у яких забирають дітей, про те, як це жорстоко і як тебе звинуватять у неповазі до Бога, якщо спробуєш повернути свою дитину. Я не всі промови чула, бо іноді вимикалися колонки, але зміст був очевидний. У натовпі було чимало плакатів про Крихітку Ніколь: «УСІ ДІТИ ГІЛЕАДУ — КРИХІТКА НІКОЛЬ!»

Наша шкільна компанія вигукувала різне, тримала плакати. Були люди з іншими плакатами: «ГЕТЬ ФАШИСТІВ ГІЛЕАДУ!», «ПРИХИСТІМО НЕВИННИХ!». А тоді з’явилися інші протестанти, з плакатами на кшталт «ЗАКРИТИ КОРДОНИ!», «ГІЛЕАДЕ, ЗАБИРАЙ СВОЇХ ХВОЙД І ЛИЧИНОК, ГОДІ З НАС!», «ЗУПИНІМО ВТОРГНЕННЯ!», «ДОДОМУ, ШЛЬОНДРИ!». Поміж них були й Перлові Діви у сріблястих сукнях та перлах, із плакатами «СМЕРТЬ ВИКРАДАЧАМ ДІТЕЙ» та «ПОВЕРНІТЬ КРИХІТКУ НІКОЛЬ». З нашого боку в них жбурляли яйця й раділи, влучивши, але Перлові Діви зі скляними поглядами лише продовжували усміхатися.

Почалися сутички. Група людей із закритими обличчями, вбраних у чорне, почала трощити вітрини. Раптом наче нізвідки з’явилося багато поліціянтів у захисному спорядженні. Вони гупали у щити й сунули вперед, лупцюючи дітей та дорослих своїми кийками.

До цієї миті я відчувала піднесення, але тут мені стало страшно. Я хотіла вибратися звідти, але було так тісно, що годі й поворухнутися. Натовп охопила паніка, я загубила однокласників. Люди кричали, верещали, хвилями перекочувалися туди-сюди. Щось вдарило мене в живіт, здається, лікоть. Я швидко дихала й відчувала, як з очей ллються сльози.

— Сюди, — пролунав за спиною хрипкий голос.

То була Ада. Вона схопила мене за комір і потягла за собою. Не знаю, як вона розчищала дорогу — гадаю, гатила людей по ногах. Зрештою ми опинилися на вулиці, за межами «заколоту», як це пізніше назвали по телебаченню. Побачивши запис, я подумала: «Тепер я знаю, як це — брати участь у заколоті. Це наче тонути». Не те щоб я колись тонула…

— Мелані сказала, що ти можеш бути тут, — мовила Ада. — Я відвезу тебе додому.

— Але…

Я не хотіла визнавати, що злякалася.

— Негайно. Січас. Без «але» та «якщо».

Ввечері я побачила себе у новинах: я тримала плакат і щось кричала. Думала, що Ніл із Мелані будуть розлючені, але ні. Натомість вони були стривожені.

— Чому ти так вчинила? — питав Ніл. — Не чула, що ми казали?

— Ти завжди говорив, що людина має повставати проти несправедливості, — зауважила я. — У школі теж так кажуть.

Я знала, що перейшла межу, але вибачатися

1 ... 10 11 12 ... 88
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Заповіти», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Заповіти"