Читати книгу - "Казки, Олександр Гребьонкін"

Прага, початок ХХ століття.

У вікнах давно вже жевріли вечірні вогні, коли Мартін доплентався до синювато-свинцевих вод Влтави. Помаранчеве світло візерункових ліхтарів змішувалося на річковій воді з холодним блиском мертвих зірок. У безсиллі Мартін сів на валун, підпер голову руками і відчужено дивився на річку. В голові шаленіли гострі, жалючі душу думки.

Потім все ж зважився, спустився вниз, для чогось помацав воду. Як не дивно, вона здалася йому теплою, незважаючи на те, що панувала осінь.

Він вибрав камінь, долонею очистив його від піску. Вийняв з кишені мотузку і став обв'язувати нею камінь. Як правильно робити він не знав - руки робили все самі, навмання.

Нарешті, спотикаючись, він побрів берегом з каменем на шиї. Тільки він ступив в воду і відчув холодні цівки в черевиках, як почув спокійний і виразний голос:

- Гей, друже, на той світ встигнеш! Поспішати не варто!

Мартін різко обернувся.

Крізь сльози він розгледів біля парапету якогось пана в довгому пальто і капелюсі - казанку. За його спиною височів Вишеградський замок.

- Що вам від мене треба?! - закричав Мартін у відповідь. - Хочу покінчити з цим життям ... Мені погано, а вам добре - так насолоджуйтеся собі і не заважайте!

- Стривай, друже. Я можу зробити так, що і тобі буде добре. Якщо ти, звичайно, розв'яжеш мотузку і підеш зі мною.

- Якого біса? - прохрипів Мартін і захлинувся - не вистачало повітря.

- Доброго ..., - була лукавий відповідь. - Кидай камінь і піднімайся сюди. Не пошкодуєш.

***

В корчмі у Вацлава було напівтемно і душно. Нахиливши смагляве неголене обличчя над тарілкою Мартін жадібно поглинав смажене м'ясо з бобами, запиваючи жовтим крижаним пивом.

Пан Дузанек майже нічого не їв. Поставивши стек у кут, відкинувшись на спинку стільця і ​​розстебнувши нижній ґудзик на жилетці, він легко посміхався в м'які сиві вуса і пронизував Мартіна поглядом волошкових очей. Його кухоль з пивом залишився незайманим.

- Так значить ти  тепер без роботи, друже, і від цього зовсім втратив голову, - говорив він приємним голосом. - І у тебе - ні дружини, ні дітей.

- Ні, я один на цьому світі, - сумно розповідав Мартін. - Роботи немає, а боргів купа. Навіть дім мій пішов за борги… Я ж одружитися хотів! Позичив грошей у приятеля, купив будиночок з городом на околиці Праги. Зробив пропозицію Кларі, а вона покрутила носом і відмовила. Я ще намагався до неї і так і сяк під'їхати - ні в яку! А тут Бедржих до мене людей своїх заслав - борг повернути вимагає! Загалом - будиночок довелося продати.

- А потім, мабуть, в брудній кімнаті тулився? - іронічно запитав пан Дузанек.

- А звідки ви знаєте? - здивувався Мартін, кліпаючи великими темними очима.

Пан Дузанек тільки скривив тонкі губи та хитнув плечем.

- Так, жив разом з клопами, - їдко промовив Мартін. - Працював на фабриці, поки вона не закрилася. Мати дала мені частину своїх заощаджень і відправилася на той світ від тифу ... Але і цієї суми не вистачило для покриття боргів ...

Пан Дузанек блиснув очима, пошкріб бороду і рішуче сказав:

- Гаразд, друже. Наївся? Витри обличчя ... Все можна виправити. Пропоную працювати зі мною. Згоден?

***

Вони сиділи на лавці в Воянових садах, неспішно розмовляли, одночасно милуючись, як тихо кружляючи, опадає жовте листя. Неподалік світловолоса дівчинка грала з лялькою. Вона одягла їй рожевий капелюшок, всучила в ручку парасольку, а потім побігла до няні і стала про щось просити.

Мартін якраз розповідав про свою колишню наречену, як раптом пан Дузанек перебив його, сказавши на вухо:

- Бачиш, дівчинка кинула ляльку? Впізнав її?

- Ні, я не знаю зовсім цієї дівчинки, - смикнув плечима Мартін.

- Та я не про дівчину, я про ляльку. Це ж Тереза!

- Ну і що! - здивовано вигукнув Мартін.

- Як ну і що, друже! Забавна Тереза ​​з лялькового театру. У пишній рожевої спідничці з парасолькою. Піди візьми її.

- Та що ви, майстер ...

- Піди і візьми! Ця лялька нам дуже знадобиться.

Згодом вони крокували по алеї, шаруділи листям. Пан Дузанек, затиснувши свій довгий стек під пахвою, нахвалював ляльку Терезу, щохвилини цокаючи язиком.

А потім попросив Мартіна:

- А ну, друже, відкрий мій саквояж.

Коли чорний саквояж розкрив свою пащу, пан Дузанек дбайливо і з любов'ю опустив в нього ляльку.

- Ви любите ляльки? - запитав здивований Мартін.

- Так. Я  ж казав тобі, що я - лялькар, власник лялькового театру. І твоє завдання тепер буде викрадати для мене ляльки.

Мартін вражено дивився на майстра Дузанека.

***

Відтепер на новій роботі Мартін повинен був виявляти особливу спритність і вправність. Цілими днями він бродив по Празі, по її площах, парках і вулицях, заглядав у вікна будинків на перших поверхах. І викрадав різні ляльки.