Читати книгу - "Замирення"

непрозорого пластику. Це новісінька особова справа, скріплена трьома чорними кільцями, вишукано пробита діроколом, на жодній з дванадцяти сторінок немає ні чортика, а на титульному аркуші чітко віддруковано витвір мистецтва під назвою «Комбіновані теорії: комплексний підхід».

Цей звіт такий блискучий, розумний і швидкий, як сам Вітбі. Питання, які він порушує, надані рекомендації, не надто тонкі натяки на думку Вітбі, що Південний Округ можна покращити, що він сам може покращити його, якщо йому лише дати шанс. Тут багато над чим є помізкувати, особливо науковому відділу, який відсиджується у засідці й інколи відбрикується відписками — цидулками, посланими тільки тобі: «Припущення у пошуках доказів; треба озирнутися назад чи навсібіч». Або, може, навіть понишпорити у себе в дупі.

Але для тебе все це жахливо серйозно, особливо перелік «умов, необхідних для існування Нуль-зони», які охоплюють:

• ізольоване місце;

• інертний, але нестійкий спусковий гачок;

• каталізатор для спуску цього гачка;

• елемент талану або шансу в тому, яким чином спустять цей гачок;

• контекст, якого ми не розуміємо;

• ставлення до енергії, якої не розуміємо;

• підхід до мови, якої не тямимо.

«Що ж далі? — каже Чіні на одній із сесій для керівників. — Благоговійне вивчення чудес святих, незрозумілі події, пророковані великими, знамення — двоголові телята, передбачення Апокаліпсису, щоб побачити, по кому подзвін?»

Вітбі на той час став запеклим і сварливим, таким, що обожнює підливати оливи у вогонь, розкидається репліками, які — він знає — зачеплять за живе не тільки цього козла Чіні, але й поженуть його до різника, притиснуть у кутку, заріжуть і засмажать: «Зона нагадує живий організм, шкіру з мільйонами живих ротів замість клітин або пор. І питання не в тому, чим це є, але — мотив. Уявіть Нуль-зону як убивцю, якого ми намагаємося зловити».

«О, чудово, це просто чудово, тепер у нас у штаті є й детектив», — буркоче Чіні, коли ти потискаєш йому руку, а Ґрейс намагається вичавити і вимучує усмішку. Бо це правда: саме ти сказала Вітбі, щоб він діяв як детектив, намагаючись «мислити поза межами Південного Округу».

Якийсь час, не без допомоги Вітбі, твої стріли влучають у самісіньке яблучко. Бо це не означає, нібито ти не досягла успіхів — та вже на перших кроках! За твоїми спостереженнями є досягнення в експедиційному обладнанні, от як удосконалені польові мікроскопи та зброя, що не стимулюють самозахисту Нуль-зони. Усе більше експедицій повертаються звідти цілі й неушкоджені, а вдосконалення, перетворення людей на функції — ці трюки, яких ти навчилася під машкарою, — здається, спрацьовують.

Ти відзначаєш на мапі прогрес відновлення довкілля Нуль-зони, починаєш уявляти дещо про її параметри і навіть створюєш цикли експедицій із загальними показниками. Тобі, може, немає потреби весь час керуватися цими критеріями, але, на певний час, консенсусом є те, що ситуація стабілізувалася, новини поліпшуються. Осяйне срібне яйце, яке ти уявляєш, думаючи про Центр, — ці бездоганні, високі думки, які геть навпаки розуміються твоїми зверхниками, — пульсує, віддзеркалює тебе, усіляко схвалюючи… навіть якщо воно й викликає відчуття, що Південний Округ — це якась утілена в м’ясі й мізках корупція проти красивого елегантного алгоритму, захованого глибоко в Центрі.

Але минають роки. Поки вплив Лоурі набуває дедалі більшої агресії, рішення не буде. Дані є дублікатами, витягнутими з Нуль-зони, і або взагалі не піддаються розгадці, або «відмовляються дати себе тлумачити», за словами Вітбі, і теорії поширюються, проте нічого неможливо довести. «Нам бракує аналогій», — не втомлюються повторювати лінгвісти.

Ґрейс починає обзивати їх «лангустами», коли вони зазнають поразки, не можуть іти в ногу, і, за жартом, «падають на узбіччі біля дороги, схожої на метафоричну мішанину язика, який згорнувся, зав’язався вузлом і захопив їх із собою». Нуль-зона каламутила воду. Ні узбіччя, ні чогось іншого, прийнятного чи ні, ані каламуті чи язика на узбіччі, вони не могли зрозуміти. «Нам бракує аналогій» — вияв браку, як діагноз лінгвістам, що згоряли, повертаючись в атмосферу Землі після зіткнення з Нуль-зоною. Це змушує подумати про мертві або ті, які на Божій Дорозі, супутники, що потрапили до обох систем координат, складених у Нуль-зоні, бо так найлегше, бо у зникненні космічного сміття без сліду навіть є певний згубний сенс, навіть якщо перетворення Нуль-зони на звалище може здатися зневагою і може підірвати авторитет небезпечного божества. Хоча Нуль-зона ніколи ні на що не відгукувалася, навіть на таке паплюження.

Лінгвісти — це не справжня проблема, і навіть Центр не проблема. Проблема — це Лоурі, тому що Лоурі береже твою таємницю: ви виросли разом як фахівці у тому, що називаєте Нуль-зоною, і, зі свого боку, ти маєш намагатися ділитися з ним тими думками, яких він хоче. Лоурі вклав чужі піт і кров до ідеї експедицій, маючи на увазі твердження про межу як непрохідний бар’єр: це означає, що сам він у безпеці, по цей бік. Доки Вітбі дедалі дужче руйнує традиційне: «Хоч би що ми думали про межу, важливо визнати це як обмеження Нуль-зони». Чи важливо це?

Що тобі здається важливішим. Правдивість чуток про безжальність Лоурі, коли він, не встигнувши дістатися Центру, побудував там звуконепроникне помешкання. Пошепки ці поголоски доходять до тебе, далекі, але цілком зрозумілі, уже багато років, — так, начебто, прогулюючись у темному густому лісі, можна розрізнити слабкі звуки дзвіночка, який калатає на вітрі. Цей знак обіцяє всі блага цивілізації, але щойно шукач доходить мети, як усе, що постає перед його зором, — це бійня, доверху забита трупами. Доказ цього — як легко Лоурі переміг Пітмена, твого номінального боса у Центрі, та як наполегливо витискає з тебе результати.

Доки ти на визначенні одинадцятого циклу експедицій, тебе охоплює більше виснаження, і план Центру починає змінюватися. Притік нового персоналу, грошей та обладнання звели до мінімуму, оскільки Центр витрачає більшу частину свого часу на боротьбу з вітчизняним тероризмом і придушення ознак наближення до екологічної катастрофи.

Після довгих днів ти повертаєшся до свого будинку в Блікерсвілі, що насправді не є затишна домівка. За тобою скрадаються примари, сідають на канапу або зазирають у вікна. Осоружні тобі думки вкрадаються в моменти, коли найменше їх чекаєш — посеред сесій для керівників; коли ти сидиш із Ґрейс у кафетерії; коли шукаєш в останніх звітах помилок від Центру у себе в офісі, — можливо, уся твоя праця нічого не варта, але тобі немає куди дітися. Тягар кожної експедиції лежить на тобі.

«Я міг би стати директором, — якось похвалився Лоурі, — але висвітився попереджальний сигнал, і я зметикував». Згадана сигналізація — це страх,