Читати книгу - "Вʼячеслав, Ірина Скрипник"

Повітря наповнювалося ароматами смаженого м’яса, свіжоспечених хлібів та солодких десертів. Шум торговців, які закликали купити їх товари, змішувався з радісним сміхом дітей і мелодіями музикантів. У небі кружляли різнокольорові метелики, додаючи атмосфері свята ще більше чарівності. Їх крила переливалися всіма кольорами веселки, і здавалося, що вони танцюють у повітрі в такт музиці.

——— Кого отримати? — отямившись, запитав я.

——— Пета, — повторив помічник.

Та я все одно не зрозумів. Тому він почав пояснювати мені:

——— Пети — це особисті ручні тварини гравців, на яких можна долати великі відстані. Деяких з них можна залучити до бою і завдяки цьому отримати певну перевагу.

——— Цікаво, — замислився я, уявляючи, як би виглядав мій власний пет. — А в мого гравця вже є пети?

——— Звісно, є! Вийдіть за місто і я покажу вам їх усіх! — вигукнув мій онлайн помічник з такою пристрастю, що мені навіть здалось, що я чую якусь радість в його голосі.

Тож я вийшов за місто і, як і сказав помічник, вдарив ногою об землю:

——— Прийди до мене, мій друг!

Тієї ж миті моя тінь витяглась і із неї почали вилазити різні істоти. Першим зʼявився Вовкулака. Високий, мускулистий, з довгими гострими кігтями і пронизливими жовтими очима. Він виглядав так, ніби міг знищити цілу армію ворогів самотужки. Його шерсть блищала на сонці, а вишкірена паща здавалася особливо грізною, викликаючи водночас страх і захоплення.

Потім виник Песиголовець, і на фоні вовкулаки він виглядав, наче щось екзотичне. Його тіло нагадувало людину. Проте замість голови у нього була голова величезного пса з гострими зубами і глибокими чорними очима. Напевно, його могутні лапи могли розірвати будь-якого противника. Та я перевів погляд на наступного потенційного супутника.

Сова, що з’явилася з моєї тіні, була менш страхітливою, але не менш вражаючою. В неї були величезні крила, розмах яких сягав кількох метрів, і проникливий погляд. Вже тоді я розумів, що її здатність бачити в темряві та безшумно літати робила її незамінним союзником.

Ведмідь, що вийшов останнім, був значно вищим за всіх і здавався справжнім гігантом. Його масивне тіло покривала густа шерсть кольору темного шоколаду. Кігті, завдовжки з людську долоню, блищали на сонці, як сталь, і здавалися настільки гострими, що могли розрізати навіть камінь. Його величезна голова була увінчана маленькими вухами і великими круглими очима, а глибокий рик, що виривався з його горла, потужно відлунював в навколишньому лісі.

Оцінюючи його зовнішній вигляд, я зрозумів, що він міг слугувати не лише як бойовий союзник, але і як засіб пересування. На його широкій спині легко можна було розмістити сідло і вирушити в дорогу, не боячись ні ворогів, ні диких звірів. Його масивні лапи були здатні долати найважчі перешкоди, будь то гірські стежки чи глибокі річки. І хоча він виглядав грізно, його поведінка вказувала на те, що він був вірним і надійним другом.

Однак це все трохи засмутило мене.

——— Їх всього четверо… А скільки ж він вже грає?

——— П’ять років, — жваво відповів помічник.

Та від його відповіді стало тільки гірше:

——— Хм, і за п’ять років зібрав тільки четверо петів …

——— Проте яких! Один вовкулака тільки коштує тисячу коней! А за песиголовця я взагалі мовчу! Його можна отримати тільки, якщо покращити свій ВІП до 10 рівня!

І тут я вже сів на землю, схопившись руками:

——— А це ще що таке? Який ще «ВіП»?

Тієї ж миті вовкулака сів біля мене і почав терти своєю мордою об мою руку. Це трохи налякало мене. Я знову глянув на інших.

Песиголовець, зі своєю людською статурою і головою величезного пса, виглядав водночас і страшно, і велично. Його мускулисті руки були озброєні кігтями, здатними розрізати будь-яку броню.

——— То що господарю потрібно сьогодні? — запитав він мене. — Якесь особливе доручення, раз викликали нас всіх разом?

Від його запитання мені стало ніяково. Вони зʼявились всі тільки тому, що я не уточнив, кого саме кличу. Почуття сорому і тривоги заполонили мене. Я відчув, як моє серце забилося швидше, а руки трохи затремтіли. Намагаючись заспокоїти себе, я опустив очі і провів рукою по голові вовкулаки. Його шерсть була м’якою і приємною на дотик, і я відчув, як його тіло трохи напружилося від задоволення.

В голові тоді була лише одна думка: потрібно у помічника дізнатись їх імена. Песиголовець точно буде корисним під час бою, як і вовкулака. В крайньому випадку підстрахувати може ведмідь, а от Сова… А вона взагалі здатна битись? Потрібно це якось зʼясувати… 

Я не знав, чи зможу я справді ефективно використовувати цих міфічних істот, адже мій гравець завжди керував ними. Чи зможу я самостійно приймати правильні рішення? Сумніви роз'їдали мене зсередини.

——— То що сталося, господарю? — знову запитав песиголовець. 

Його голос звучав з ноткою нетерпіння, і це змушувало мене почуватися ще більш некомфортно. Я з острахом глянув на нього. Його погляд був проникливим і пильним, наче він намагався побачити мою душу. На лобі зʼявились каплі холодного поту. Це було лякаюче — відчувати таку увагу до себе від такої могутньої істоти.

——— Незабаром розпочнеться свято весняного сонцестояння, — відповів я, намагаючись виглядати спокійним. — Я хотів побачити вас всіх, доки ще є можливість зробити це в спокійній обстановці.

Очі песиголовця прижмурились, а погляд став ще пильнішим. Відчуття тривоги почало наростати. Дихання стало частішим, а серце забилося так голосно, що, здавалося, його могли чути всі навколо.

———— Це — так мило! — закричала раптом Сова, розмахуючи крилами. — Господар такий добрий!

Вона також сіла біля мене і почала тертися своєю головою. Її теплий дотик заспокоював мене. Підійшов навіть ведмідь. Його важка лапа обережно торкнулася моєї руки, наче він також хотів підтримати мене. Тільки песиголовець стояв осторонь. Він почухав рукою за вухом, і наступної ж миті його кігті стали в кілька разів довшими. Це видовище налякало мене. Я ледве проковтнув від страху слину, спостерігаючи за ним.