Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

— О, яка б то була втрата для цілого світу, хоч хто б там переміг у тому двобої, — зауважив Ебенезер.

— Так сталося, що жодна краплина крові не пролилася, — вів далі Берлінґейм. — Ця історія закінчилася щасливо для них обох, чого не скажеш про її оповідача. У результаті цієї дискусії Ньютон з'ясував, що становище його суперника так само непевне, як і його власне, і, як видається, я однаковісінько байдужий до них обох — висновок, як такий, що стосується справи, яку вони обоє мали на увазі, був настільки ж правильний, як і будь-який інший висновок у його «Principia». На додачу Мор показав Ньютону свій «Enchiridion Metaphysicum», де він безпосередньо висловлює своє дедалі більше незадоволення Декартом, а потім Ньютон запевнив Мора, що, хоча саме всесвітнє тяжіння, а не якісь там ангели та вихори, призводить до руху планет по своїх орбітах, проте в його теорії залишається доволі місця для Всевишнього як першопричини, що зрушила коліщата Всесвіту, як це й проголосив старий Ренатус. Отож замість того, щоб битися до смерті на дуелі, вони дійшли згоди й після тих кількох годин, що тривала їхня вчена бесіда, — яку я геть пропустив, бо тоді був цілком поглинутий своїми заняттями в бібліотеці, — вони зі сльозами на очах кинулись один одному в обійми й вирішили позбавити мене будь-яких засобів для існування, посприяти моєму виключенню з університету та винайняти спільне помешкання, де вони могли б поєднати пишноти світу фізичного з величчю світу ідеального, захоплено слухаючи музику небесних сфер! Цієї останньої обіцянки вони таки, слід сказати, ніколи не сповнили, але їхній зв'язок, наскільки мені відомо, триває й досі. Мор геть відгородився від старого Декарта, у той час як Ньютон з якогось дива пристрасно захопився теологією та, вдаючись до свого методу флюксій і безконечних рядів, намагається витлумачити Апокаліпсис. Що ж стосується перших двох намірів, то вони здійснили їх сповна — вигнали мене без гроша та так намовили всіх проти мене, що я не міг у борг ані поїсти, ані взяти бодай шилінг. Тож я мусив вирушити до Лондона, коли мені залишився лише рік до бакалавра. Це трапилось 1676 року, саме тоді твій батько мене і знайшов, і, віддавши належне мінливій музі вченості, я, з усім своїм завзяттям, яке раніше мав лиш до наук, заходився коло тебе та твоєї сестри. Твоя освіта стала моїм Першим Добром, моєю Головною Справою, яка надавала всьому іншому належної форми і ладу. Я цілком і повністю схильний до мінливості: жодної хвилини я не сумував за Кембриджем і не жалкував, що моє життя склалось так, а не інакше.

— Дорогий, дорогий Генрі! — вигукнув Ебенезер. — Твоя розповідь зворушила мене і присоромила, адже я так безглуздо зневажив тим, що ти з такими труднощами марно намагався досягти! Якби ж то, заради Бога, я мав ще один шанс!

— Ні, Ебене, боюся, що вченого з тебе не вийде. Можливо, ти й маєш потяг до знань, властивий науковцям, але тобі бракує терпіння, наполегливості, спритності, та, боюся, ти не маєш відчуття доречності, тієї беручкості, яка, власне, і відрізняє мислителя від дивака. У тобі є дещо, чи то пак склад твоєї натури такий, що залишить тебе наївним і нелукавим, а хоч би у твоєму мозку розчинилася мудрість усіх книжок з усіх книгозбірень Європи. Що ж, не здобув ти ступінь бакалавра, то ж хай буде так! Я приїхав сюди не за тим, щоб примусити тебе спробувати ще раз або шпетити тебе за невдачу, а для того, щоб взяти тебе із собою до Лондона на якийсь час, поки у твоїй голові щось не проясниться. Це була ідея Анни, яка любить тебе понад міру, більше, ніж себе, і я гадаю, що це слушна думка.

— Люба моя Анна! Як же вона довідалася, де ти мешкаєш?

— Ну, годі, — засміявся Берлінґейм, — це вже геть інша історія, яка зачекає до наступного разу. Їдьмо ж зі мною до Лондона, і я розкажу тобі її дорогою в екіпажі.

Ебенезер завагався.

— Це великий крок у житті.

— Це великий світ, — відповів Берлінґейм.

— Боюся, що скаже батько, коли про це почує.

— Мій любий друже, — сказав Берлінґейм. — Ми сидимо тут, на цій дурній скелі, яка сліпо несеться крізь простір; і всі ми стрімголов мчимося до могили. Подумай-но, чи ж хвилюватиме хробаків у ту годину, коли ти будеш для них лише поживою, чи згаяв ти свій час, сидячи без перуки й зітхаючи у своїй кімнаті, чи розграбовував золоті міста Монтесуми? Поглянь-бо, день майже добіг кінця і стрімко відходить у вічність назавжди. Усього лише на початку цієї розповіді ми виклали наші черева добрим обідом, а вони вже бурчать, вимагаючи ще. Ми смертні, Ебене, тож заприсягаюся, час є лише для сміливих рішень!

— Ти сповнюєш мене відвагою, Генрі, — сказав Ебенезер, підводячись з-за столу. — Тож вирушаймо.

Перше перебування Ебенезера в Лондоні, і що з того вийшло

Берлінґейм заночував тієї ночі в кімнаті Ебенезера, а наступного дня вони екіпажем вирушили з Кембриджа до Лондона.

— Здається, ти мені ще не розповів, — сказав молодик, коли вони були вже в дорозі, — чому ти так раптово полишив Сент-Джайлз і як так трапилося, що Анні стало відомо, де ти живеш.

Берлінґейм зітхнув.

— Розгадка тут проста, хоч і сумна. Річ у тім, Ебене, що твоєму панотцю запала в голову думка, ніби я маю певні наміри щодо твоєї сестри.

— Ні, це просто неймовірно!

— Ба ні, не так уже воно і неймовірно; Анна мила та кмітлива дівчина, і надзвичайно приваблива.

— Але ж подумати тільки про різницю у віці! — вигукнув Ебенезер. — З боку батька це було просто безглуздо!

— Вважаєш це безглуздям? — запитав Берлінґейм. — Ну що ж, сказано доволі відверто.

— Ой, пробач мені, — засміявся Ебенезер, — це було досить грубе зауваження. Ні, це аж ніяк не безглуздя; тобі ледве за тридцять, а Анні двадцять один. Гадаю, лише те, що ти був нашим вчителем, примушує мене думати про тебе як про значно старшого.

— Я так міркую, що в тому немає ніякого й натяку на безглуздя, що будь-який чоловік може заглядатися на Анну, — виголосив Берлінґейм. — І я насправді впродовж років