Читати книгу - "Доставка щастя. Шлях до прибутку, задоволення і мрії"

мішенню став торговий комплекс Hillsdale, розташований далі по тій же вулиці, де ми жили. Нам здавалося, що це буде попадання в яблучко, бо якщо комплекс стане нашим клієнтом, ми зможемо з чистою совістю взятися за розміщені у ньому крамнички: погляньте, казали б ми їхнім власникам, якщо Hillsdale почав співпрацювати з нами, чому б вам не вчинити так само?

Наступних місяців два я проводив в офісі Oracle дедалі менше й менше часу, бо зустрічався і з представниками Hillsdale, й інших, дрібніших, компаній. Зрештою ми переконали власників комплексу заплатити нам $2000 за розробку веб-сайту, керування ним і за хостинг.

І нам це вдалося! Ми отримали першого реального замовника, який нам платив. Нарешті можна було покінчити з нудною і нескінченною рутиною в компанії Oracle та повноцінно взятися за власну справу.

Ми постановили, що саме так і вчинимо.

Того ранку, збираючись сказати шефові, що звільняюся з Oracle, я розхвилювався так, що мало не здурів. Та після півгодинних вагань таки зібрав волю в кулак і пішов коридором до його кабінету. Вже був готовий сповістити йому новину. Він помітив мене через скляну перегородку, поглянув на мене. Наші погляди перетнулися. Я чув, як часто-часто гупає у грудях моє серце. І тут він раптом одвернувся. Лише останньої миті, ковзнувши поглядом прозорою поверхнею, я зрозумів, що зараз у нього хтось є, тож я не зможу поки що сказати йому те, що хотів. Я відчув неймовірну полегшу і пройшов трохи далі, вдаючи, що йду в те місце, яке в квартирах зазвичай розташоване поруч із ванною (воно було саме за шефовим кабінетом).

Щоб мої маневри не впадали у вічі, я помив руки і ще кілька хвилин зачекав. Потім тим же маршрутом повернувся до себе й наступних півгодини обмінювався електронними повідомленнями з друзями. Я прикинув, що півгодини має вистачити, щоб шеф завершив попередню зустріч, додав про всяк випадок ще п’ятнадцять хвилин, зачекав і вдруге рушив до шефа.

Чомусь нерви мої були напружені ще дужче, ніж першого разу. Либонь тому, що я йшов навмання, не знаючи, розмовляє директор з відвідувачами, які в нього були, чи вже закінчив. Якщо ні, то мені доведеться вдруге пройтися повз нього у те ж таки місце, і він зможе запідозрити, що я маю серйозні проблеми з сечовим міхуром або травленням. Хтозна, може, він уже зауважив, що я внадився до тієї «процедурної», що біля нього, а не тієї, що ближче до мене. То й нехай, може, він подумає, що наш заклад вийшов з ладу чи щось таке. Ні секунди не сумніваючись у тому, що думки його зосереджені саме на цьому, я спробував переконати себе, що це все не варте клопоту, адже я й так працюю тут останній день. Та десь там, на межі підсвідомості, мене не покидала думка, що він і через десять років пам’ятатиме про мене тільки те, що я частіше, ніж усі нормальні люди, шастав до «процедурної», та й то не там, де мав би шастати. Це була б справжня катастрофа!

І тоді я твердо вирішив, що залишуся в його пам’яті ким завгодно, тільки не ««тим пришелепуватим чуваком, що раз по раз гасає самі знаєте куди». У мене народився план. Я просто зайду до його кабінету і покінчу з усім одним махом. І я пішов, сказавши собі, що назад дороги немає. Цього разу задля уникнення візуального контакту, що міг нагнати на мене страху, я пішов під стіною, щоб шеф не міг помітити здаля мого наближення. Серце гупало, як навіжене, двері в його кабінет цього разу були відчинені, я підійшов і зазирнув досередини, готовий заявити про свою відставку.

Але в кімнаті не було ні душі.

Скидалося на те, що моє звільнення мало стати найважчим в історії людства. Напевно, шеф пішов на іншу зустріч або на обід, тому я вирішив, що і мені пора перекусити. А Спробу Звільнення Номер Три зробити, повернувшись з обіду.

Зітхнувши, я розвернувся, щоб піти. І ніс у ніс зіткнувся з шефом, який саме був у мене за спиною.

— Тоні? Ти мене шукав? — спитав він.

Морально я не був готовий до такого повороту. Думками вже встиг перенестися до місцевого Taco Bell[11] і міркував, чим потішити себе та свій шлунок. Заскочений зненацька і збентежений, я зніяковіло промимрив «ні-ні, перепрошую» і ретирувався так швидко, як тільки міг, щоб не викликати нових підозр.

У Taco Bell я прийняв два надзвичайно важливі рішення. По-перше, надумав скуштував їхній новий тришаровий тако, що несподівано заспокійливо вплинув на мій шлунок. А по-друге, вирішив улагодити своє звільнення вже завтра.

Після всього, що сталося, хіба тупий не зрозумів би, що сьогодні не мій день.

Прийшовши по обіді на роботу, я почувався трохи спокійніше, бо вже знав, що нині питання мого звільнення вже не стоятиме на порядку денному.

Я пішов до найближчого туалету і побачив на дверях табличку з повідомленням про прибирання й проханням скористатись іншим «закладом» — отим самісіньким, що біля шефового кабінету.

На щастя, я вже добре знав дорогу, тож упевнено рушив туди. Підходячи, помітив, що двері до начальницького кабінету незачинені й шеф там сам. Піддавшись раптовому імпульсу, вирішив розставити всі крапки над «і» й, не залишаючи часу на роздуми, таки примусив себе зайти до кабінету.

— Можете приділити мені кілька хвилин? — запитав я. Тоді зачинив двері й сів навпроти шефа. Відступати було нікуди.

— Я... вирішив піти від вас, — хвилюючись, промовив я. В Oracle я працював лише п’ять місяців і, по суті, ще нічого тут не досягнув. Тому не знав, як шеф сприйме цю новину. Чомусь я думав (і мене це непокоїло), він засмутиться, що я працюю в них без тижня день — і вже хочу піти. Чи, може, він знав про мої затяжні обіди і потайки радів, що я йду? А може, йому було байдуже? Ті три секунди мовчанки перед його відповіддю видалися мені трьома хвилинами.

— Та ну! До іншого стартапу переходиш, так? То це ж круто — така нагода! — скидалося на те, що він щиро радіє за мене. Шеф думав, що я йду до якоїсь із компаній, що отримала від венчурних інвесторів мільйони доларів.

Мені забракло духу сказати йому навпростець, що в Oracle я просто нуджуся й хотів би мати більше часу на пошук клієнтів для бізнесу, який ми з Санджеєм провадимо