read-books.club » Наука, Освіта » Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий 📚 - Українською

Читати книгу - "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"

10
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи" автора Сергій Миколайович Поганий. Жанр книги: Наука, Освіта. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 100
Перейти на сторінку:
місць, розглянутих комісією, Копачі були визнані найоптимальнішим. Назву ж об’єкта було змінено з «Центральноукраїнської атомної електростанції» на «Чорнобильську АЕС». Так званий «центр» переїхав північніше — аж до кордону з БРСР. Жодних відомостей про консультації з білорусами немає.

Під пильним наглядом Брюханова розпочалося будівництво. Улітку 1970 року він перевіз свій штаб із орендованого готельного номера до офісу в пересувному бараці будівельників площею менше ніж 6 квадратних метрів. Звідти він керував своєю зростаючою командою інженерів, перевіряв роботу будівельних бригад і відвідував кабінети керівництва у Києві та Москві. Григорій Медведєв, який узимку 1971 року прийшов на ЧАЕС на посаду заступника головного інженера, зберіг такі ідилічні спогади про Чорнобиль періоду початку будівництва АЕС: «Навколо — рідколісся із молодих сосен, п’янка атмосфера якого не має аналогів. Піщані пагорби з клаптиками чистого жовтого піску, розбавленого бездонно зеленим мохом, вкриті низькорослими деревами. Ніякого снігу. Ділянки зеленої трави, нагрітої сонцем. Тиша та відчуття первозданності».

Тиша, яка тривала недовго. Назабаром екскаватори, які працювали цілодобово, вивезли близько 700 000 кубічних метрів ґрунту для фундаменту нового енергоблока. У серпні 1972 року Петро Степанович Непорожній, всесоюзний міністр енергетики та електрифікації, особисто відвідав будівельний майданчик, щоб поспостерігати за першим залит-тям бетону. Незважаючи на урочисті промови та обіцянки, будівництво станції та запуск реактора займе набагато більше часу, ніж на те розраховувала влада. Введення в експлуатацію очікувалося 1975 року, однак завадили проблеми з поставками деталей для реактора та іншого відповідного обладнання. У квітні 1975 року, коли призначені терміни було провалено, Володимир Щербицький, якого підвищили з посади Голови Ради Міністрів до посади Першого секретаря ЦК КПУ, звернувся безпосередньо в кабінети Кремля. Процес перезапустився, а необхідне обладнання все ж надійшло. Уже в серпні 1977 року в активну зону реактора було завантажено перше ядерне паливо, у вересні він запрацював і був під’єднаний до енергомережі, а у грудні Брюханов підписав документи, що підтверджували повноцінне функціонування реактора.

Лише після цього Віктор Брюханов з директора, відповідального за будівництво станції, став директором, відповідальним за її роботу. «1977-й рік залишиться в історії радянської ядерної енергетики роком народження енергетичного гіганта на Прип’яті», — із задоволенням писав він на сторінках одного з провідних українських видань наприкінці року. Стартувала нова ера. У грудні 1978 року до енергомережі було під’єднано 2-й енергоблок. Три роки потому, у грудні 1981-го, свою першу електроенергію виробив 3-й енергоблок, а у грудні 1983-го було збудовано четвертий.

Грудневі дати завершення будівництва енергоблоків чи підключення їх до енергомережі не випадкові — адміністративний тиск, пов’язаний із запуском реакторів до кінця року, був колосальним. Партійні лідери та міністерські чиновники прагнули презентувати досягнення у своїх щорічних звітах, а будівельні бригади та оперативний персонал у разі невиконання плану до кінця року ризикували залишитися без значних преміальних. «Що цікаво, ніхто навіть говорити не наважувався про неможливість запуску об’єкта до 31 грудня того чи іншого року», — згадував Анатолій Степанович Дятлов, інженер-ядерник, який уперше прибув у Прип’ять 1972 року.

При цьому жоден з енергоблоків не було здано вчасно. Коли Дятлов приїхав на місце, його увагу привернув лозунг над входом в їдальню, — із закликом будівельників та інженерів ввести перший реактор в експлутацію 1975 року. Щойно 1975-й минув, а завдання не було виконано, цифру «5» виправили на «6», а згодом — на «7». Представники Міністерства навідувалися кожного року, і щороку вони наполягали на новій надуманій даті, яку, — це розуміли всі, — забезпечити було неможливо. «Спершу, внаслідок суворих строків, які, очевидно, неможливо було виконати, відчувався певний мандраж, — говорив Дятлов. — Напружені виробничі наради, виклики на роботу вночі. Та результатом усього все одно були неминучі затримки, послаблення контролю і повернення до нормального робочого ритму. Акурат до наступного візиту керівників».

Брюханов прекрасно пам’ятав запуск кожного наступного блока. Він часто критикував будівельні бригади. Так, на одному із засідань партійного комітету міста Прип’яті Брюханов відчитав їх зі словами: «Некомпетентність на виробництві, а саме у цехах заводів, позначається на будівництві — шляхом постачань низькоякісних матеріалів та роботи абияк. Розглянемо елементарний приклад: розрахунки кутів. Криві дверні та віконні отвори, нерівно прибиті елементи оздоблення, неправильні розрахунки при проведенні сантехнічних робіт». Становище Віктора Брюханова було складним: тоді як чиновники прагнули виключно відзвітуватися про виконання планів, а будівельники — отримати свої премії, саме він виступав людиною, яка мала підписувати документи, що підтверджували успішне завершення об’єктів. Він ніс відповідальність за експлуатаційну надійність і безпеку енергоблоків. Водночас становище ускладнювалося тим, що підрядником і замовником виступав безпосередньо уряд. Керівництво станції та управління будівництва звітували одним партійним лідерами і в Києві, і в Кремлі. Якщо б Брюханов не припинив скаржитися на роботу, пророблену будівельним керівництвом, він міг би легко втратити власну посаду.

*

Нарешті автомобіль Брюханова наблизився до Прип’яті, міста, збудованого на його очах і за його активної участі. Час від часу йому здавалося: усе, досить, сил більше немає, він почувається стомленим і, загалом, непогано було б зайнятися чимось іншим. У Москві навіть запитували, чи зацікавлений він у відрядженні за кордон, наприклад на Кубу — для допомоги в запуску атомної електростанції (радянські архітектори та інженери розпочали будівництво першого у країні ядерного реактора 1983 року). Та це були лише моменти слабкості. Віктор Брюханов залишався у Прип’яті.

Місто — на відстані всього трьох кілометрів північніше від АЕС. Дорога від станції стала проспектом Леніна — головною вулицею Прип’яті, з деревами і квітами, насадженими між широкими смугами, що вели до центральної площі міста. Саме в центрі розміщувалися адміністративна будівля (яка слугувала штабом міськкому партії та міськвиконкому), палац культури «Енергетик» і готель «Полісся», назва якого стосувалася величезного регіону, що охоплював більшу частину Півночі України від Дніпра на сході і до кордону з Польщею на заході. Міська площа — на перетині двох головних вулиць Прип’яті — згаданого проспекту Леніна і, перпендикулярно до нього, названого на честь засновника радянської ядерної програми бульвару імені І. Курчатова. На розі ж двох вулиць, фасадом до площі, стояв місцевий «Білий дім» — дев’ятиповерховий багатоквартирний будинок, у якому проживала міська еліта.

Квартира Брюханова розміщувалася на четвертому поверсі. Це була його друга квартира у Прип’яті, спочатку він жив далі по проспекту Леніна, у першому багатоквартирному будинку в місті, збудованому 1971 року. Тоді, щоб переїхати, Брюханову довелося просити дозволу в секретаря партії в Києві: у перші роки існування міста обсяг житлового фонду був малим, і внаслідок цього партія намагалася не обділяти зайвий раз робочий клас і не

1 ... 10 11 12 ... 100
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи, Сергій Миколайович Поганий"