Читати книгу - "Страта голодом, Семен Старів"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Отак здійснювався новий переустрій села.
Але все-одно лишалося багато таємничого з тією колективізацією. Чи не означали ці колгоспи новий різновид кріпацтва? Поки що нам одне було ясне – що ми мусимо позбутись нашої землі, яка означала для нас саме життя.
Всього десять років відділяло нас від революції та громадянської війни. Більшість наших селян так чи сяк потерпіла від тих подій: багато хто втратив батьків та інших родичів, інші з війни повернулися додому каліками. Але принаймні вони всі одержали землю. Ми запитували самі в себе, чи ж партія справді хоче, щоб ми відмовились від своєї власної землі, пішли в колгосп і стали працювати, як міські пролетарі? Чи ж революція не робилася задля нас, бідних селян? Чи це можливо, щоб партія вирішила знов завести великі маєтки? Ми, селяни, мали бодай ще одну надію – адже пропаґандист казав нам, що колективізація добровільна. Ми були щасливі зі своїми дрібними господарствами і не хотіли нічого іншого, аби тільки нам дали спокій. І ми були певні, що нізащо не вступимо до колгоспу.
Але нам було дивно, чому це члени комісії і решта активістів так жваво вступили до колгоспу. Аж виявилось, що за день перед зборами наш тисячник «товариш Цейтлін» скликав на потайні сходини усіх сільських активістів. Він, даючи їм вказівки, як вестися в ході колективізації, наказав, щоб на зборах сотні вони без жодних вагань зголосилися вступати до колгоспу. А що переважна більшість тих активістів були звичайні селяни, то вони почали опиратися наказові тисячника. Проте «товариш Цейтлін» знайшов, як розв'язати цю проблему. Він запропонував активістам тільки прикинутись, ніби вони вступають до колгоспу. Тих, які ще не були готові вступати, мали занести до окремого списку, а опісля цей список знищать. Мовляв, це все придумано тільки для того, аби дати приклад решті селян. Чи активісти охоче пристали на цей плян, чи під примусом, ми не знали. Однак після тих зборів, на яких активісти позаписувалися членами колгоспу, «товариш Цейтлін» заперечив, що він же пропонував фальшиву реєстрацію. І наступного дня з хат тих активістів позабирали до колгоспу їхніх коней, корів і все, що там годилося забрати. В такий спосіб «товариш Цейтлін» за один вечір сколективізував мало не двадцять відсотків наших селян і водночас декотрих із тих селян-активістів зробив запеклими виконавцями партійної політики на селі. Втративши власні господарства, вони вчепилися бодай за те, що їм ще залишилось, – за свої посадові позиції, тож і стали використовувати ту свою новоздобуту владу, де й коли тільки було можна.
РОЗДІЛ ЧЕТВЕРТИЙ
Одного лютневого ранку 1930 року ми почули гарматні вибухи. А невдовзі в повітрі загримотіли постріли з усіх видів вогнепальної зброї. Звуки ці доносилися з навколишніх полів.
Десь ополудні село наше зайняли регулярні військові частини. Найперше промчав учвал загін кінноти; потім стало чути, як на сільському майдані духова оркестра заграла марш, і в село вступило військо.
Коли роти почали вмаршовувати одна за одною, собаки зчинили виття, а людей у селі пойняла тривога. Скоро нам стало ясно, що ми мусимо приймати цих непроханих гостей. Не питаючи дозволу, озброєні до зубів червоноармійці стали заходити в наші хати.
Вони були озброєні також аґітаційними матеріялами і партійними та урядовими інструкціями щодо того, як провадити кампанію колективізації. Тільки-но розташувавшись, вони заходилися розпропаговувати нас, хоча нічого нового ми від них не почули, бо ж інструкції були ті самі, що й у цивільних пропаґандистів. Найголовніша відмінність була хіба та, що військові поводились більш причепливо.
Наступного дня, так наче для підсилення пропаґанди, вони продовжили стрілянину. Але цим разом діяли трохи інакше.
У полі наставили гармати жерлами на наше село. Всі в селі ще спали, коли почулися гулкі гарматні постріли. Гарматні набої свистюче пролітали над селом і вибухали ген по той бік у річці. Далі почали стріляти й галасувати і в самому селі, а вулицями знову стала чвалувати кіннота. Остерігаючись виходити з хат, ми безсило приглядалися до того видовища.
Ввечері зброю заступили агітаційні летючки, і селяни мусили читати те все й вислуховувати. І так було щодня: вдень стрілянина у нас над головами, а проти ночі – агітаційні читання.
Це військове ігрище тривало десь із тиждень. А потому армія у супроводі духової музики й гарматних вибухів вирушила в напрямку сусіднього села.
Та ледве вщухла гуркотнява пострілів, як ми вже опинилися під прицілом іншого бомбардування, цим разом так званої пропаґандистської бригади. Зімкненими колонами, мов ті солдати, в село вступило кілька сот чоловік із сусідніх міст. Ця людська громада складалася зі звичайних собі промислових робітників, студентів, службовців та інших, що їх забрали з роботи, проінструктували щодо їхнього завдання і включили в пропаґандистську бригаду.
Коли прихід війська мав на меті показати силу влади, то в цієї бригади була мета суто політична. Їй належало показати ідейну єдність села і міста. Це було одним із заходів радянського режиму, спрямованим на те, аби затерти відмінність між міським і сільським населенням. Однак головне їхнє завдання полягало в тому, аби показати селянам, що політика колективізації і насильного забирання зерна підтримується всім населенням індустріяльних районів. У такий спосіб селян хотіли переконати, що їхній опір проти колективізації буде подоланий одностайною волею всієї країни.
Пропаґандисти, як і перше червоноармійці, розквартирувалися по хатах селян, не питаючи в тих згоди.
Дещо з того, що робила ця пропаґандистська бригада, нагадувало річний ярмарок, базар, а то й цирк. Бригада розгорнула свою діяльність відразу ж, як уступила в наше село – в суботу пополудні. Вирізняв її насамперед жахливий безупинний гамір.
Увечері стали показувати агітаційні фільми в будинку школи, а також і надворі. Нашвидку зліпили сяке-таке підвищення, і там закружляв гурт танцюристів, а поруч запустили каруселю, яку привезла із собою бригада.
Та попри всі ці приваби селяни не дуже й поривалися назустріч бригадникам. Більшість людей сиділа вдома. Звичайно, діти та молоді хлопці й дівчата, що були членами комсомолу й комнезаму, повиходили на майдан, але ж не вони становили ту кадру, на яку розраховували райпартком та райвиконком, їх цікавили передусім дорослі селяни – ті, кого вони мали колективізувати. Активісти, однак, хоч і були розчаровані, не ослаблювали своїх зусиль. Бо хоч
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Страта голодом, Семен Старів», після закриття браузера.
