Читати книгу - "Записки Полоненого, Олекса Кобець"

Зрозуміло, що Делі-Бошка до околодку не пустили, про його списану смугами спину ніде в світових аналах не занотовано й слова, його посадили, на домагання Уткіна, на десятеро суток до арешту, Уткін знущався з нього й далі, а разом почав підозріло ставитися й до мене, мабуть відчувши, що я — на боці Петка, що то я міг «настринчити того дурня» — домагатися медичного огляду. Цю зміну ставлення до мене «отдєльонного командіра» я незабаром гостро відчув, але, як тільки Уткін дізнався, що фельдфебель, користуючися з наявности у мене бритви, тричі на тиждень наказував мені власноручно голити його, самого господіна фельдфебеля, він круто змінився до мене на краще, і вже ніколи не чіплявся, а, навпаки, навіть улесливо часом посміхався — де треба було, де й не треба.

А з того, що я мав бритву, було мені не мало прикрощів.

Опертися наказові фельдфебеля й не поголити його наїжаченої щетини на покрученому, гостро-скивастому обличчі, це значило — заздалегідь уписати себе до «бунтівників», наразитися на переслідування, обтяжування чорною, брудною роботою, на знущання, а погодитися — було морально неймовірно боляче. І я знайшов третій шлях: моя бритва завжди виявлялася надзвичайно тупою, я нещадно скріб брунатну цеглу начальственної морди, остервеніло її дряпав, поки після кількох разів саме начальство — з поколупаним, як після впертого бою з кішкою, підборіддям, не переконалося, що голяр із мене нікудишній, матюкнулося з цієї нагоди раз, і дало мені назавжди спокій.

Були в роті ще два представники чужородців — Ізраїль Шевчик та Йосип Гопфенкштанкт.

І от, коли з Петка Делі-Бошка знущалися найбільше самі начальники, то ці двоє (неправославні ж!) правили за об’єкти постійного втішання й глузування не тільки начальству, а й усій солдатській, безпросвітнотемній, дикій масі.

На їхнє горе, з обох їх пожартувала й сама природа: Шевчик був хлопець маленький, неймовірно худий, з гострими рисами обличчя й тоненьким пташиним носом, та чорними, як терен, завжди неспокійними очима, а Гопфенкштанкт — низький, опецькуватий, з круглою, просто на плечі посадженою головою, з широким обличчям, плискуватим носом; мав великі, вивернуті назовні губи й червоні, запалені, майже загноєні очі.

Обох їх не припускали їсти за спільними столами — завжди вони собачатами тулилися, з окремими казанками, по куточках казарми.

Я глибоко переконаний, що ані того, ані того жодна в світі армія не взяла би за солдатів — так вони мало підходили під звичне уявлення про те, який повинен бути солдат. я глибоко, знову, переконаний, що мініятюрний, безсилий Шевчик ні під жодну мірку припустимого для прийому в солдати зросту не підходив, як не підходив Гопфенкштанкт своїми хворими очима й своїми розумовими здібностями, і що обох їх забрили в військових присутствіях на зло — тільки тому, що вони — жиди.

Коли я потрапив на весні до роти, обидва ці сердешні були вже тут, училися (мучилися) казармі ще з осени. Шевчик непогано знав уже військові вправи, але солдатська рушниця, видно, була для нього страшенно важка, і він на вправах хутко виснажувався, знесилювався, а поза тим — ще й знущалися з нього всі, як є, мешканці казарми.

Коли надходив час фізкультурних вправ, грубезні парубійки з новгородських, вітебських та інших, заздалегідь смакували майбутнє веселе видовище з Шевчиком. Надзвичайно кволий, з безсилими, мов ганчір’я, м’язами на тонких, дитячих руках, Ізраїль Шевчик до смерти боявся (не менше, ніж я) кобили і вправ на драбині. А знаючи про це, йому наказували щодня якраз дряпатися на навскіс поставлену до стіни високу драбину з рідкими щаблями, рачкуючи від щабля до щабля вгору. Його навмисне підсаджували відразу на восьмий — десятий щабель і кричали спускатися ритмічно вниз.

Як затуркане мишеня, Шевчик безсило метлявся на тому щаблі, вмліваючи й не маючи сміливости (бо знав свої сили) спустити з щабля одну руку, щоб ухопитися за інший. Він, на потіху всій масі, починав смішно дригати ногами, очі йому наливалися кров’ю, з рота текла слина. Ізраїль Шевчик починав плакати, як дитина, але даремно — вся казарма з насолодою чекала, поки Шевчик, не витримавши на безсилих руках ваги свого легенького тіла, гепнеться з усього розмаху на навмисне забруднену під драбиною, захаркану підлогу, і завиє — голосно, гірко завиє, як безпричинно побите щеня.

Тоді лунав регіт задоволення, Шевчика підхоплювали, як м’ячика, вгору і знову чіпляли на ще вищий щабель.

Я й досі не можу ніяк уявити собі, як це бідне хлоп’я ще жило на світі. Правда, незабаром, після надмірних таких-о вправ на драбині, він таки потрапив до військового шпиталю, звідки вже ніколи до казарми не повертався.

Не задовольняючись тільки вправами з драбиною, Шевчика, так само, як і його співбрата Гопфенкштанкта, примушували відчиняти дверці великої груби в кутку казарми, глибоко встромляти туди голову й гукати вгору, в самий димар:

— Агов, Ізраїль Шевчик — ідійот!

— Уррра! Йосип Гоп-Безштанько — дурень!

І Гопфенкштанкт таки мусів вимовляти іменно так своє прізвище, на втіху знущальникам, бо не давали йому спокою, поки він цього не виконає досконало.

Після десятка разів повтореного вигуку, Шевчикові й Гопфенкштанктові дозволяли з груби вилізти. Голова, лице, ніс і губи їм були в сажі, на дрібненькому обличчі Шевчикові палахкотіли тільки нестерпучим болем чорні, мов терен, оченята, він мовчки плакав і йому давали на деякий час спокій, щоб ще дужче взятися за Йосипа Гопфенкштанкта.

— Ану, Гоп-Безштанько, стрибай на кобилу!

Кобила для Гопфенкштанкта була страшніша за піч, за драбину, за «банки», але він стрибав, на команду, раз за разом, поки забивався так, що зовсім непритомний, падаючи, зціплював зуби, підводив очі під лоба й пускав ротом слину.

Тоді йому давали спокій, линувши на голову кухля холодної води.

Була ще одна форма мучити отаких знедолених у казармі. І хоча проти цієї форми знущання офіціяльно суворо повставало начальство й карало інколи винуватців та ініціяторів цієї забави, проте, «банками» частували нерідко й просто мало навчених новобранців: тільки за те, що вони «сєриє».

Ця розвага полягала втому, що жертву хапало четверо здоровенних порубійків за руки й ноги, валили на ліжко горілиць, заголювали живота і потім по черзі, всі присутні в казармі, під страхом самому підпасти тій самій операції, мусіли похапцем підходити, лівою рукою з усієї сили натягати шкуру на животі катованому нижче пупа, а правою, поставленою руба, з усієї сили вдаряти натягнуту шкуру — що дужче,