Читати книгу - "Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Неодмінно слід розворушитись, віднайти мого батька і наше колишнє життя. Якими привабливими враз видались мені тільки-но прожиті два безтурботних і радісних роки, ті два роки, яких я так швидко недавно зреклася… Можливість вільно думати — думати погано чи взагалі майже не думати, вибирати своє власне життя, тобто себе саму. Не можу сказати «бути самою собою», бо я лише піддатлива глина, але мати змогу відкинути запропоновані форми.
Я знаю, що зміну мого настрою можна пояснити складними причинами, що можна мене наділити особливими комплексами: кровозмісна любов до мого батька чи нездорова пристрасть до Анни. Але я знаю справжні причини цього: це спекотна погода, Бергсон, Сіріл або принаймні розлука з Сірілом. Весь пообідній час я думала над цим, перейшовши різні етапи неприємних відчуттів, викликаних таким відкриттям: ми залежимо від ласки Анни. Я не звикла до тривалих роздумів, стала дратівливою. За столом уранці я й рота не відкрила. А батько вирішив трохи пожартувати:
— В юних я особливо люблю їхнє завзяття та балакучість…
Я різко, суворо глянула на нього. Це правда, що він любив молодь, адже з ким я розмовляла, як не з ним? Ми про все говорили: про кохання, про смерть, про музику. Але він покинув мене, сам обеззброїв. Я глянула на нього, подумала: «Ти більше не любиш мене так, як колись, ти мене зраджуєш», — і намагалася, щоб він зрозумів це без слів; я була сповнена відчаю. А він також подивився на мене, враз стривожився, можливо, розуміючи, що це вже більше не гра і що наше взаєморозуміння під загрозою. Він заціпенів. Анна оглянулась на мене з запитливим виразом обличчя:
— Ви погано виглядаєте. Мене гризе сумління, що я примушую вас надто багато працювати.
Я не відповіла їй, надто сильно гнівалась на себе за драматичну ситуацію, яку сама нагнітала і негодна була більше зупинити. Вечеря закінчилася. На терасі, в світляному трикутнику, що його кидало на підлогу вікно їдальні, я побачила, як рука Анни, довга жива рука, ворухнулася і знайшла батькову руку. Я подумала про Сіріла, захотіла, щоб він обняв мене тут, на цій терасі, сповненій співу цикад, залитій місячним сяйвом, я хотіла, щоб мене приголубили, заспокоїли, примирили з собою самою. Батько з Анною мовчали: перед ними була ніч кохання, а я лишалася з Бергсоном. Я хотіла заплакати, викликати жаль до самої себе — все марно. Тепер уже я розчулилася через Анну, немовби була певна, що здобуду над нею перемогу.
Частина друга
Розділ І
Мене дивує чіткість моїх спогадів саме з цієї хвилини. Я стала уважніше додивлятися до інших, до себе самої. Досі нестриманість, легковажний егоїзм були для мене природною розкішшю. Я завжди жила в ній. А тих декілька днів так мене схвилювали, що я мусила замислитись, переглянути своє власне життя. Я пройшла через усі муки самоаналізу, однак годі було примиритися з самою собою. «Таке почуття до Анни нерозумне, нікчемне, — казала я собі подумки, — а бажання її розлучити з батьком — жорстоке». Але навіщо я сама себе засуджувала? Я була сама собою. Чи ж не мала я права вільно відчути те, що має статися? Вперше в житті це «я» немовби розкололося на дві частини, і я з подивом виявила в собі таку двоїстість. Я знаходила різні виправдання, шепотіла їх, вважала себе чесною, та враз якесь інше «я» з’являлося передо мною, воно протистояло моїм власним аргументам, кричало, що я дурю себе, хоча все, здавалось, було тут правдивим. Але чи не оте друге «я» мене дурило? Чи ця проникливість не була найбільшою з моїх помилок? Цілі години я просиджувала у своїй кімнаті, вирішуючи, чи страх і ворожість, які я відчуваю до Анни, справедливі, чи, може, я звичайнісінька розпещена егоїстична дівчина, що хоче здобути фальшиву незалежність.
А поки що я з кожною дниною марніла, на пляжі лише спала, а за столом проти власної волі зберігала тривожну мовчанку, якою врешті почала їм надокучати. Я розглядала Анну, повсякчас чигала на неї, під час їжі промовляла сама до себе: «А може, в цьому русі, з яким вона до нього потяглася, якраз любов, така любов, якої він більше ніколи не матиме? А як можна гніватися на неї за той усміх стривожених очей?» Та раптом вона говорила: «Коли ми повернемось додому, Реймоие…» І я вся наїжачувалася на думку, що вона вторгнеться в наше життя, буде розділяти його з нами. Тоді Анна видавалася мені хитрою і холодною. Я промовляла сама до себе: «Вона холодна, а ми запальні; вона владна, а ми незалежні; вона байдужа, її не цікавлять люди, а нас вони хвилюють; вона стримана, а ми веселі. Лише ми двоє по-справжньому живемо, а вона вторгнеться поміж нас зі своїм спокоєм, буде зігріватися нашим запалом, буде потроху відбирати в нас лагідне безтурботне тепло, вона обкраде нас, як вродлива зміюка». Я повторювала: «Вродлива зміюка… вродлива зміюка!» Вона простягала мені хліб, і враз я прокидалася й кричала сама до себе: «Але ж це божевілля, це Анна, розумна Анна, що піклувалася тобою. Холодність — це її манера, в цьому нема ніякого особливого розрахунку; байдужість її охороняє від тисячі мерзотних дрібничок, це запорука гідності».
Вродлива зміюка… Я блідла від сорому й дивилася на неї, стиха благаючи мене вибачити. Інколи вона перехоплювала ці погляди і непевність, здивування затьмарювали її обличчя, уривали її мову. Вона несвідомо шукала поглядом погляд мого батька, а він дивився на неї захоплено або жагуче й не розумів причини її занепокоєння. Врешті я помалу створила нестерпний настрій і сама себе за це зненавиділа.
Мій батько терпів од того стільки, скільки в його становищі можна було терпіти, тобто страждав мало, бо був без тями від Анни, без тями від гордості за неї та дарованого йому блаженства, а жив він лише задля цього. Проте одного гарного дня, коли я дрімала на пляжі після вранішнього купання, він сів біля мене і став на мене дивитися. Я відчула на собі його важкий погляд, хотіла була встати і грайливо-веселим тоном, до якого вже звикла, покликати його в воду, але він поклав руку мені на голову і мовив жалісно:
— Анно, погляньте на цю вертуху, вона зовсім висохла. Якщо так на неї
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Здрастуй, печаль!, Франсуаза Саган», після закриття браузера.
