Читати книгу - "He відпускай мене"

І все ж фрагменти цього розуміння де-не-де проникають. Вони проникають, тому що коли настає така мить, яку я описала вище, якась частина тебе вже до неї готова. Можливо, ще років із п’яти чи шести тобі доводилось чути підшіптування десь у власній потилиці: «Одного дня, може, вже зовсім скоро, ти довідаєшся, як воно». Отож ти чекаєш, навіть якщо не усвідомлюєш цього напевне. Чекаєш миті, коли затямиш, що насправді ти в їхніх очах є кимось іншим, що там, назовні, живуть отакі люди, як ця Мадам. Вони тебе не ненавидять, не бажають тобі жодної кривди, але тим не менше їх пересмикує від самої думки про тебе — про те, звідки ти взявся у цьому світі і навіщо. Ідея того, що твоя рука може торкнутись їхньої руки, породжує в них відразу. Мить, коли ти вперше дивишся на себе очима таких осіб — вкрай пронизлива. Наче проминаючи дзеркало, повз яке ти проходив щодня протягом усього життя, раптом бачиш у ньому щось нове, щось дивне й тривожне.

Розділ четвертий

Наприкінці цього року я вже не буду опікункою, і хоча це так багато мені дає, мушу визнати, що радію з можливості відпочити — зробити паузу, щоб думати і пригадувати. Впевнена, що частково саме зі зміною життєвого темпу пов’язана потреба витягнути з себе ці старі спогади. Мабуть, найдужче я прагнула розкласти по поличках усе, що сталося між мною, Томмі й Рут після того, як ми виросли і покинули Гейлшем. Але тепер я усвідомлюю, наскільки все, що відбулося згодом, було зумовлене нашим перебуванням у Гейлшемі. Ось чому я так прагну спершу уважно пройтись найраннішими спогадами. Візьмімо, наприклад, цікавинку, пов’язану з Мадам. З одного боку, ми, діти, всього лише видурнювались. Але з другого, як ви зараз побачите, це стало початком процесу, який тривав із плином років, аж доки не захопив наші життя повністю.

Після цього дня згадки про Мадам стали серед нас якщо не повним табу, то вже точно великою рідкістю. Невдовзі ця звичка поширилась за межі нашої маленької компанії і стала спільною для всіх учнів нашого року. Я сказала б, що її особа ще дужче, ніж раніше, викликала нашу зацікавленість, але ми відчували, що намагання копати далі і довідуватись, що вона робить із нашими роботами, і чи Галерея існує насправді — може завести нас на територію, до якої ми поки що не були готові.

Тема Галереї, однак, і далі періодично виникала, отож коли через кілька років Томмі почав біля ставка розповідати мені про свою дивну розмову з міс Люсі, я відчула, як щось у моїй пам’яті відгукується на його слова. І тільки трохи згодом, коли я залишила його сидіти на камені, а сама поквапилась через поле, наздоганяючи подруг, до мене прийшло усвідомлення.

Це був спогад про те, що міс Люсі сказала нам якось на своєму уроці. Я запам’ятала цей випадок, тому що він і тоді мене збентежив, але також тому, що це був один із небагатьох разів, коли Галерею так невимушено згадали в присутності вихователя.

Тривав розпал так званої «проблеми жетонів». Кілька років тому ми з Томмі її обговорювали, і спершу ніяк не могли дійти згоди, коли ж вона постала вперше. Я стверджувала, що нам було тоді по десять. Він думав, це сталося пізніше, але врешті змінив думку і погодився зі мною. Я впевнена у своїй правоті: ми були в четвертому класі молодшої школи — вже минув якийсь час після випадку з Мадам, але до розмови біля озера залишалося три роки.

На мою думку, проблема жетонів пояснювалась тим, що чим старшими ми ставали, тим жадібніше прагнули володіти речами. Впродовж років — здається, я вже це казала — ми думали, що коли твою роботу вибирають у більярдну, вже не кажучи про випадки, коли її забирала Мадам — це великий тріумф. Але на той час, коли нам було по десять, ми вже дивились на це не так однозначно. Дні обміну і система жетонів у ролі грошей навчила нас точності в оцінюванні того, що ми виготовляли. Ми були поглинуті думками про футболки, про декорування стін навколо ліжок, про унікальну оздобу для парт. І, звісно, ми думали про свої «колекції».

Не знаю, чи ви мали колекції там у себе. Якщо вам доводилось зустрічати давніх випускників Гейлшема, ви завжди, раніше чи пізніше, починали впадати в ностальгію з приводу колекцій. У часи дитинства ми, звісно, сприймали це як належне. Кожен мав дерев’яну скриньку зі своїм іменем, яку тримав під ліжком і наповнював своїми здобутками: речами, придбаними під час Розпродажу або Днів обміну. Я можу пригадати одного чи двох учнів, які не надто переймались колекціями, але більшість із нас страшенно про них дбало, з усією старанністю ми виймали предмети, щоб їх продемонструвати, а інші предмети обережно ховали.

Річ у тому, що на той час, коли нам було по десять років, переконання, начебто те, що Мадам забирає твою роботу — велика честь, зіштовхнулося з відчуттям втрати найбільш ліквідних речей. Ці проблеми остаточно назріли, коли виникла «проблема жетонів».

Все почалося, коли дехто з учнів, переважно хлопці, почав бурчати, що ми повинні отримувати жетони як компенсацію, коли Мадам щось забирає. Чимало учнів із цим погодилось, але інших ця ідея обурила. Якийсь час ми обмінювались аргументами, а тоді одного дня Рой Д. — на рік старший від нас, автор чималої кількості виробів, які вибрала Мадам — вирішив піти і поговорити на цю тему з міс Емілі.

Міс Емілі, наша головна вихователька, була старша від решти. Не надто висока, вона мала у поставі — завжди дуже прямій, зі зведеною догори головою — щось таке, що створювало враження високого зросту. Вона збирала своє сиве волосся на потилиці, але окремі пасма завжди вільно звисали і літали навколо голови. Мене б таке довело до сказу, але міс Емілі ніколи на них не зважала, ніби це було б нижче її гідності. Надвечір вона виглядала страшенно дивно: пасма розтріпаного волосся звисали з усіх боків, а вона не напружувалась навіть, щоб прибрати їх з обличчя, коли розмовляла з вами своїм тихим, стриманим голосом. Всі ми неабияк її боялись і не думали про неї в той самий спосіб, що про решту вихователів. Але ми вважали її справедливою і поважали її рішення. І навіть