Читати книгу - "Кращий друг мого чоловіка, Тая Смоленська"

- Друг, ти куди зібрався, залишся, - вчепився в його руку Іван. А я так і застигла на місці, не знаючи, як реагувати на пропозицію Макса.

- Та мені завтра вранці все одно на дачу виїжджати, я не збирався затримуватись надовго, - відмахується Самойлов. - Так що довезу твою дружину в цілісності та безпеці, і ти будеш спокійним.

- Гаразд, до понеділка. Олю, напишеш мені, коли додому дістанешся, щоб я не хвилювався.

- Добре. Приємного всім вечора і до побачення, - насилу видавлюю з себе усмішку, мазнувши поглядом по Ганні. Чомусь саме зараз в голову приходить думка, що можливо залишати Івана одного на святкуванні, коли вона поруч не розумно.

Але з іншого боку, якщо він і зраджує мені, то хіба є різниця, чи станеться це ще один раз чи ні?

Я притискаю до грудей клатч і йду за Максимом, не кажучи ні слова. Ми забираємо верхній одяг із вбиральні, Макс допомагає мені надіти пальто. Мовчки йдемо до його припаркованого автомобіля. Мені зараз ні про що говорити не хочеться, тому я навіть рада такій мовчазній компанії.

Він відкриває мені передні дверцята і допомагає забратися всередину його темного монстра.

- Якщо раптом стане гірше, одразу кажи і я зупиню. Якщо потрібно – я можу заїхати в аптеку на шляху до твого будинку.

- Дякую, все гаразд, не потрібно в аптеку, це просто тиск, - брешу я, а у самої серце з грудей вистрибнути готове. Занадто багато думок у моїй голові про чоловіка.

Максим обходить автомобіль і займає місце водія. Заводить двигун, знімає верхній одяг та кидає на заднє сидіння. Поки машина прогрівається, ми сидимо, дивлячись перед собою.

- Іванові варто було поїхати з тобою, на тобі зовсім обличчя немає. Може, відвезти тебе до клініки? Я почекаю, поки тебе оглянуть, - раптово пропонує Самойлов, а мені так гірко стає. Чому це каже він, а не мій чоловік, який мав подбати про мене? А натомість він залишився розважатися на банкеті.

- Не треба, - хитаю головою, а після нетривалої паузи додаю, - твоїй дружині пощастило з чоловіком. Ти хороший, Максиме.

Сльози образи, розчарування, а ще неминучого підступають до очей. Я стираю їх долонею.

- Гей, ти чого, - він обхоплює пальцями моє підборіддя, - у вас з Іваном якісь недомовки?

Я вивільняюся від його хватки, відвертаюся, щоб не дивитись у його очі. Я знаю, що Максим ніколи не видасть Івана. Я питала у нього ще в день народження чоловіка, чи є в нього інша, і Самойлов запевнив, що чоловік не зраджує мені. Але жіноче серце ніколи не бреше.

— Ми вже можемо їхати? — питаю, бо хочу опинитися на самоті. А ще відкрити  сейф.