Читати книгу - "Роздуми про двадцяте століття, Тоні Джадт"

із Юрґеном Габермасом або Ґершомом Шолемом, — нічого сказати. Польща досить велика, щоб тамтешні освічені євреї були витонченими й обізнаними, а однак, говорячи про власну культуру, здавалися добре поінформованому чужинцеві цілковитими обскурантами. Навряд чи таке можна сказати про будь-яку іншу єврейську спільноту Європи.

Мені завжди видавалося, що в єврейських поляків, польських євреїв, євреїв, які є поляками, проблема з масштабуванням, хоча вона стосується й усіх поляків: це середня завбільшки країна, а отже, вона гордо громіздка у своєму існуванні й водночас незручно «неіснуюча» для інших.

У поляків і євреїв набагато більше спільного, ніж це. Є така польсько-єврейська схильність — польська та єврейська схильність: вважати, що якщо ти не перебільшиш своєї значущості, то неодмінно ризикуєш бути марґіналізованим. У «Європі» Нормана Дейвіса вступну карту Європи подано так, що Варшава розташована в її епіцентрі. Справді, у Дейвісовій інтерпретації Європи Польщі вдається опинитися в осерді власної історії та всього решта. Як на мене, це геть несерйозний підхід: Варшава не є й упродовж більшості європейської історії не була ніяким особливим центром будь-чого.

Але євреї теж так роблять: вони ставлять свою історію, скажімо, у центр XX століття і його смислів. Буває вкрай важко — особливо коли викладаєш у Сполучених Штатах — передати, яким далеким був Голокост для більшості людей з їхніми турботами й рішеннями під час Другої світової. Я не кажу, ніби він нічого не важив або, тим паче, нічого не важить нині. Однак, якщо ми хочемо чесно описати недавнє минуле, ми не можемо заднім числом вписати в нього власні етичні чи спільнотні пріоритети. Жорстока правда в тому, що євреї, їхні страждання і винищення не надто обходили більшість європейців того часу (окрім самих євреїв і нацистів). Центральне місце, яке ми як євреї та гуманісти відводимо Голокосту нині, він посів лише кілька десятиліть по тому.

Але в певному вагомому сенсі Польща таки перебуває в центрі всього. Європейська історія в тій частині, що стосується єврейського життя, пройшла три стадії. Середньовічний її центр очевидно був у Західній і Центральній Європі. Тоді прийшла Чорна смерть і вигнання, після чого євреї та єврейське життя перемістилися східніше, у польсько-литовську Річ Посполиту і Османську імперію. І нарешті сучасний період, що почався, скажімо, наприкінці XVIII століття, з революції у Франції та поділів Польщі, унаслідок чого значна частка європейського єврейства, яке жило на Галичині, уперше опиняється під владою Габсбурзької монархії. Їхні діти й онуки переселяються до Моравії і зрештою до Відня, де творять європейський модернізм. Саме ці люди, про яких нам ідеться, винайшли чимало з тих концепцій, що ми ними послуговуємося, тому будь-яка розмова про єврейську інтеграцію, асиміляцію та роль у сучасності має починатися з Польщі.

Якби час зупинився в 1939 році, я не мав би що тобі заперечити. І наратив, і його значущість слід було би прив’язати до процесу, що його кульмінацією стала урбанізація та звільнення євреїв польськомовної Європи, і до наслідків цього наративу для всієї Європи. Але що відбувається далі? Польщу жорстко витісняє з картини спершу Друга світова війна, потім захоплення влади комуністами, потім — у наступні десятиліття — дедалі чіткіше розуміння того, що сталося з євреями; це відновлення пам’яті й підвищена чутливість до згадування єврейських страждань не лише скорочує місце Польщі в єврейському наративі, а й принципово переосмислює його в негативному світлі. Польща, колись рідний край євреїв, стає пасивною спостерігачкою і принагідною учасницею їх знищення.

Тож цей похмурий образ, як на мене, накладається на всю попередню історію євреїв у Польщі: починаючи з 1930-го й назад через століття. І така-от Польща — безперечно, це та Польща, з якою я зростав у нашій родині, — була поганим місцем для євреїв. Натомість історія євреїв стає спрямованим у майбутнє наративом географічного звільнення: утечі з поганих місць і віднайдення шляхів до кращих. Кращими місцями в цьому сучасному наративі можуть бути Західна Європа, Канада, США чи, з певними застереженнями, Ізраїль. Але в жодному разі не Східна Європа. І навпаки, погані місця майже завжди розташовані у справжній або (частіше) уявній Східній Європі, що сягає від Лейти до Бугу. Нині ця версія географічної єврейської жертовності так повно накладається на раніші інтерпретації, що розплутати їх дуже важко.

Як на мене, цілковита правда. Але я зараз намагаюся пов’язати дві лінії єврейської історії, провінційну східноєвропейську і космополітичну центральноєвропейську.

Погляньмо на статичний, асинхронний образ єврейського життя у Відні на межі століть. Прекрасна картина, яку нам змальовують Цвайґ, Рот і Шорске. Ми споглядаємо панораму єврейських досягнень, бачимо в ній щось намацальне, стійке, впорядковане і при цьому очікуємо, як цю панораму буде зруйновано, адже знаємо, що це станеться. Але насправді стійкою і впорядкованою вона ніколи не була. Від Моравії цих євреїв віддаляло одне-єдине покоління, від Раличини — два; це зовсім недалеко від старого польського світу, який і сам згинув наприкінці XVIII століття.

Такий погляд унаочнює молодість покоління євреїв кінця XIX століття, яке не так успадкувало той віденський світ, як створило його, а потім, на схилі літ, скромно віддало історії хвалу за власні досягнення — замість звинуватити історію, що їх знищила.

Цвайґ не просто пише про це, він через це накладає на себе руки. І через те, що станеться невдовзі: спершу після 1918-го, потім у 1934 році, зі спробою нацистського перевороту і громадянською війною в Австрії, і, звісно, передусім від 1938 до 1945 року, коли Австрія була частиною нацистської Німеччини. Його версія набуває ретроспективної достовірності, якої інакше не мала б: кажучи коротко, ця катастрофа була особливо болісною тому, що в ній було знищено й утрачено назавжди щось унікальне.

Мені цікаво, чи можна було би сказати те саме про fin-de-siècle дивокрай постімпресіоністського Парижа? Зрештою, Франція (і насамперед Париж) на ділі була глибоко розділеним суспільством, що його розколювало протистояння політичних пам’ятей, а також різкі суперечності щодо релігії та соціальної політики. Однак у ретроспективі, ще й за якісь кілька років, самі французи почали пояснювати та розуміти ті десятиліття — à la Цвайґ — як прекрасний світанок, що його захмарили й відсунули війна й політика; до того ж відповідальність і за війну, і, може, навіть за політику вони самолюбно переклали на інших.

Відлуння такого ностальгійного бачення чутно навіть у працях видатного британського економіста Джона Мейнарда Кейнса, у його «Економічних наслідках миру». Ще 1921 року він із відчутною тугою і смутком говорить про втрачений світ своєї довоєнної молодості. Цей загальник характерний