Читати книгу - "Літератор, Тарас Мельник"

На львівському вокзалі майора зустрів слідчий, якому дісталася справа вбитого хлопця. Олесь Максимчук навіть не думав, що вона якось пов’язана із літературою. Покійний любив писати різні романи, однак жоден не виявився популярним. Тому першою версією слідчі вибрали ритуальне вбивство.

Несподівано майор Стеценко попросив його відвезти не у відділок, а одразу на поле. У Львові чудово знали талановитого детектива, оскільки шлях Андрія почався саме з львівської кримінальної поліції, тому не дивувалися. Всі, хто працював колись із ним, чудово пам'ятали його захоплення роботою.

Максимчук багато посміхався, радіючи співпраці із знаменитістю. Часто напарників Стеценка запрошували поділитися спогадами, бо ж він постійно творив історичні події, розплутуючи навіть безнадійні справи.

Дорогою до поля вони зупинилися тільки двічі, щоб купити фаст-фуду. Стеценко відчував себе голодним та виснаженим, однак не дозволяв собі відпочивати у таких умовах. Його ритм було важко витримати людині, не готовій до постійних навантажень.

— Тут його вбили? — запитав у колеги Стеценко, коли побачив перед собою поле зігнилої кукурудзи. — Чому ділянка така занедбана?

— За неї судяться два бізнесмени. Суд не дозволив зібрати урожай. Вбивця викрав і привіз жертву сюди на автомобілі.

— Він знав, що це єдине місце, де у березні можна побачити поле з…

— Кукурудзою! — перебив Максимчук.

— Так, мій друже. Все прораховано до дрібних частинок. Як у ритуалі.

— Ми зараз говоримо про схибленого, який пошматував цього хлопця?

— Так, — підтвердив Стеценко. — Але не зовсім схибленого. Наш психопат уважно слідкує за всім, планує та організовує все до найменшого.

— Я вас не розумію, — стиснув плечі Максимчук.

— Бо ви погано провели розслідування, мій друже, — нахмурився Стеценко. — Сідайте у машину і читайте ось це.

Максимчук витріщився на детектива, наче винувата дитина.

— Що це за книги? — запитав він.

— Без них ви мені нічим не допоможете. Почніть з оцієї новели.

— Навіщо це?

— Читайте і не тратьте мій час даремними запитаннями! — наказав Стеценко.

— А ви?

— А я піду огляну місце злочину. Справу я вже встиг вивчити.

Стеценко перестрибнув через шанець, ледве не впавши донизу. Йому так і не вдалося звикнутися, що після аварії він більше ніколи не зможе бігати, як раніше. Клята металева вставка стримувала стегнову кістку, постійно нагадуючи про себе жахливим болем. Доводилося регулярно пити ліки...

— Будьте там обережні! — закричав вслід Максимчук.

Майор не відповів, мовчки зупинившись біля пожовтілої кукурудзи. На полі догнивали ряди висохлих стовбурів, котрі витримали гради, дощі та сніги, але все таки дочекалися весни. Завдяки їм можна було чітко помітити сліди пересування вбивці та жертви.

Стеценко пішов за відбитками чобіт, які поступово закликали ступати у густіші зарослі. Сухі рослини створювали чималий дискомфорт, однак майор не здавався у прагненні довести почате до кінця. Минувши два десятки кроків вглиб поля, він вперше побачив паралельний маршрут неподалік від себе.

— Ти відпустив його від машини, щоб втікав полем, як у сюжеті!

Залишаючись наодинці, Стеценко часто любив спілкуватися сам із собою, вголос повторюючи роздуми про вчинки вбивць. Він навчився читати їх ще з перших справ. Всі щиро дивувалися настільки тонко Андрій міг вгадувати наміри жорстоких нелюдів.

— Дав часу втекти, поки переодягнешся у потрібний одяг і підеш слідом.

Стеценко перейшов на паралельну стежину. Вона відрізнялася тільки тим, що поверх слідів нападало багато зірваних стебел. Нею хтось пробіг, махаючи руками та збиваючи все навколо себе, подібно до комбайна.

— Але ж це невиправданий ризик? — запитав себе Стеценко. — Відпускати молодого хлопця в кукурудзу з надією тільки на власну швидкість. Хіба…

Стеценко вернувся на попередню стежку. Характери слідів на них обох кардинально відрізнялися. На першій сліди розташувалися спокійно, наче їхній власник пересувався без поспіху, але на другій вони розійшлися набагато ширше. Власник другого ряду відбитків тікав, час від часу перестрибуючи.

— Ти відпустив його, знаючи наміри. Хлопець не міг без твого дозволу покинути поле, інакше на нього чекало би щось гірше… Як ти переконав його не вибігати за периметр?

Майор ввімкнув перед початком руху диктофон, щоб записати собі всі запитання та розмови. Він подумки уявив себе на місці переслідувача і навіть встиг здивуватися надмірній продуманості та холодному спокою. Вбивця не просто вбивав, а змушував жертв помирати так, як у сюжетах їхніх книг. Цього дуже важко досягти одними погрозами та маніпуляціями, чи побиттям.

За кілька хвилин Стеценко помітив, що сліди втікача розвертаються та рухаються по колу. Його теорія підтвердилася. Вбивця змусив хлопця тікати тільки в межах поля кукурудзи. Детектив розгадав цей момент, але натомість сотворив десяток інших головоломок.

— Ти виснажив його біганиною. Знав, що тут тихо і непримітно, ніхто не допоможе врятуватися. А наприкінці зробив, як опудало у сюжеті – підібрався зі спини і забив гак.

Двадцять хвилин майор шукав місце, де вбивця встромив зброю у плоть. Сліди крові залишилися на сухих рослинах, тому підказали потрібну точку. Від неї тіло почали тягнути, зминаючи стебла.

Стеценко пройшовся слідом, оглядаючи кукурудзу. Десь за кілька сотень метрів він нарешті помітив центр поля, який нагадав йому фільм «Знаки».

— Ти навмисне підготував ці опудала! — аналізував далі майор.

Він підійшов до двох жахливих солом’яних опудал із подертим одягом. На них залишилося багато крові, однак слідчі чомусь не забрали їх з поля до відділку та не віддали на експертизу. Стеценко не любив подібних речей і часто вставляв за них поліцейським, з якими працював у зв’язці.

— Ти прив’язав його, а тоді почав робити з нього опудало.

Стеценко підійшов до місця вбивства та схилився біля стовпа. Вбивця не збрехав у своєму першому оповіданні ні на грам. Він прибрав молодого письменника дуже жахливим та бридким способом.