Читати книгу - "Слідопит, або Суходільне море"

class="p">Освего саме в цьому місці була не вельми широка, зате повновода і темна; її некваплива похмура течія звивалася між навислими деревами, які подекуди майже затуляли небо. То тут, то там який-небудь напівповалений велет майже злягав на поверхню води, і всім у човні не раз доводилося пригинатися, аби не зачепитися за гілля; менші ж дерева, що кучерявіли обабіч впродовж усієї дороги, купали свої віти у воді. Картина, що її так чудово змалював наш славний поет у своєму вірші, який ми поставили епіграфом до цього розділу, знайшла тут своє повне втілення: чорна масна земля, удобрена віковічним рослинним перегноєм; повновода річка, що, здавалося, от-от вийде з берегів, та ще прохолода безмежних лісів — усе те, що Браєнтове перо дало нашій уяві, виразно постало тепер перед очима подорожніх. Словом, усе довкола свідчило про багатство і щедротність природи, ще не підкореної людським потребам та забаганкам,— розкішної, дикої, багатообіцяючої і навіть не позбавленої чарівної мальовничості. Нагадаємо, що діялося це 175... року, тобто задовго до того, як були освоєні західні землі сучасного штату Нью-Йорк чи здійснені перші сміливі задуми підприємців. У ті далекі часи між обжитими теренами колонії Нью-Йорк та прикордонною смугою, що межує з Канадою, існувало дві великі лінії військових комунікацій: одна проходила через озера Шамплен та Джордж, а друга — по Могауку, Вуд-Кріку, Онейді та інших згаданих уже річках. Уздовж обох цих ліній комунікацій споруджено було військові форти, за винятком відрізка миль сто завдовжки від останнього форту у верхів’ї Могауку до гирла Освего — його майже весь подолали Кеп та Мейбл під охороною Гострої Стріли.

— Мені іноді хочеться, щоб знову настав мир,— заговорив Слідопит,— коли можеш блукати лісом, не шукаючи ніякого іншого ворога, крім звіра та риби. Гай-гай, скільки щасливих днів провели ми тут удвох із Змієм на берегах річок, розкошуючи олениною, лососем та фореллю, байдужі до всіх мінгів та їхніх скальпів! Як мені інколи хочеться, аби ті блаженні дні повернулися знову, бо справжнє моє покликання — не в тому, щоб забивати собі подібних. Певен, що сержантова донька не вважає мене за негідника, якому приємно терзати людей.

По цих словах, що були промовлені запитальним тоном, Слідопит повернув своє засмагле, худорляве обличчя до Мейбл; і хоч гарним те лице насмілився б назвати хіба що найпристрасніший приятель Слідопита, дівчині припала до вподоби його усмішка, що променилася непідробною щирістю й прямотою.

— Не думаю, щоб мій батенько послав по мене когось із таких людей, — відповіла Мейбл, усміхаючись йому такою ж щирою, одначе набагато чарівнішою усмішкою.

— Таки ні, не послав би: наш сержант духом відчуває, яка перед ним людина; у скількох походах я з ним побував, а скільки ми з ним разом воювали, як то кажуть, пліч-о-пліч, хоч не люблю я такої тісноти, коли пахне сутичкою з французякою чи мінгом.

— То це ви той молодий друг, якого так часто згадував батько в листах?

— Його молодий друг... він переважив мене на тридцять років; так, так, сержант на тридцять років старший за мене і в стільки ж разів кращий.

— Тільки, мабуть, не в очах своєї дочки, друже Слідопите,— вставив Кеп, чий настрій після того, як він знову побачив довкола себе воду, значно поліпшився.— Ті тридцять років, про які ви згадували, навряд чи видадуться дев’ятнадцятирічній дівчині перевагою!

Мейбл уся зашарілася і, відвернувшись, аби уникнути поглядів тих, що сиділи в носовій частині піроги, зустріла захоплений погляд юнака, який стояв у кормі. Дівчині нічого не лишалося, як втопити свої жваві очі у воду. Саме в цю мить легенький вітерець подув широкою вулицею, утвореною деревами, не збриживши навіть її спокійної поверхні, і доніс якийсь монотонний важкий шум.

— Приємна мелодія,— промовив Кеп, нашорошивши вуха, мов той собака, що зачув далекий гавкіт.— Це часом не прибій коло берегів вашого озера?

— Та ні-бо, ні,— відповів Слідопит,— це просто оця річка перекочується через якісь там скелі за півмилі нижче.

— Невже на цій річці є водоспад? — здивовано запитала Мейбл, ще дужче заполум’янівши.

— Лиха година! Добродію Слідопите, чи ти, добродію Прісна Водо,— (так починав величати Джаспера Кеп, щиро переймаючи прикордонні звичаї),— чи не краще, бува, звернути вбік, ближче до берега? Перед цими водоспадами, звичайно, бувають пороги, і там не встигнеш угору глянути, як тебе вже потягло в чорториї Мальстрему[26].

— Довіртеся нам, довіртеся нам, друже Кепе,— заспокоїв його Слідопит.— Ми, щоправда, всього-на-всього прісноводі матроси (а я навіть цим не можу похвалитися), але ми трохи розуміємося на тому, як .проїхати човном через ущелину, пороги а чи водоспад, і тому зробимо все, на що здатні, і провеземо вас через цей водоспад так, щоб не посоромити вашого вишколу.

— Провезете?! — вигукнув Кеп.— Лиха година, чоловіче! Невже ви й справді маєте намір пливти через водоспад у цій луб’яній шкаралупі?!

— Звісно, адже іншого шляху річкою нема — тільки через водоспад, і набагато легше перескочити через нього, ніж витягати все па берег, а потім нести на плечах і човен, і весь його вміст милю з гаком в обхід.

Мейбл повернула своє сполотніле личко до молодика в кормі, тому що саме в цю мить повий подув вітру доніс ревіння водоспаду, яке тепер, коли його природа була зрозуміла, здавалося особливо страшним.

— Ми гадали,— зауважив спокійно Джаспер,— що, висадивши па берег жінок та обох індіян, ми, білі чоловіки, яким вода — рідна стихія, зможемо втрьох безпечно перескочити через водоспад, бо ж нам це не первина.

— І ми розраховували, друже-моряче, спертися на вас,— сказав, підморгуючи Джасперові через плече, Слідопит,— адже ви звиклі бачити бурхання хвиль довкола, а як не буде кому втримувати вантаж, усе вбрання сержантової доньки може пірнути в річку, та й по ньому.

Кеп був спантеличений. Людину, яка взагалі ніколи не чула й не відала про човен та його призначення, так не збентежила б думка пливти через водоспад, як вона збентежила, з усього видно Кепа: надто вже добре він усвідомлював могуття стихії і повну безсилість людини, відданої на поталу її люті. Одначе гонор його збунтувався проти думки, щоб вилізти на берег тоді, коли інші не лише хоробро, але й спокійно пропонували пливти прямо. І все ж, незважаючи на оте почуття і на свою вроджену й набуту стійкість перед небезпекою, він, може, й полишив би свій пост, коли б видіння індіян, що здирають скальпи