Читати книгу - "Сад забутих плодів"

[7, середа]

Коли сонце у вологому серпанку, спекотне марево застилає очі. Сьогодні важко пересуватися. Гори стоять повиті світлою непроглядною млою, і лише верхівка Фумайоло освітлена яскравим променем сонця. За два-три дні в мене збирається купа газет. Нестерпна мука дерти їх. Узимку простіше давати собі раду — їх пожирає полум’я в каміні. Інжир набростився, але ще не достиг. Мушмула чекатиме на свій час у листопаді. Дикі яблуні, що їх показав мені Джанні, по всій долині залишилися без плодів. Сьогодні вночі в Сан-Марино пройшов дощ, а в нас ні краплини. Повітря наче завмерло. Від спеки навіть на кінчиках пальців виступає піт. Мені пригадався старий документальний фільм про Грузію, коли в горах бракувало солі, і тварини облизували спітнілих людей та землю, змочену сечею.

[15, четвер]

Ось уже кілька днів я колекціоную зображення старих фресок, які поступово зникають зі стін маленьких сільських каплиць, що хиріють, замкнені в куряві серед великих селянських господарств. Я фотографую здебільшого легких янголів, що літають в оточенні квітів і тонуть у вологому тиньку на мурах. Учора ввечері я знову переносився думками в Самарканд. Ласував білою м’якоттю дині на похиленій терасі блакитної чайхани, яка вперлася своєю деревиною у води ставка. Так само, як тоді, ми з Антоніоні сідаємо на мотоцикла з коляскою, що везе нас до берегів Амудар’ї. Потім подорож баржею. Украй повільна, оскільки ми огинаємо на своєму шляху численні мілини, позначені гущавинами очеретів у мулистому дні. Ми з Антоніоні сидимо на довгій бантині, укріпленій на палубі, де юрмляться діти й жінки з золотими іскрами сережок у вухах, лузаємо насіння соняшника. Сьогодні я приїхав у маленьке середньовічне місто Аквавіва. Блукав серед кістяків тих будинків, які утворюють вузькі середньовічні вулички, де навіть очам бракує повітря, а мури погладжують вам плечі. П’ять низьких стін ділили вузький простір на низку порожніх кімнат із однаковими дверима. Мені здавалося, наче я всередині підзорної труби. У небі над моєю головою погойдувалися могутні гілки двох старезних велетнів-дубів, і тіні від їхнього листя грали на мурах та на підлозі цього забутого світу. Я зауважив, що птахи не бояться мене, якщо я не роблю різких рухів. Якоїсь миті протилежним муром пробігла величезна тінь. Я сам відчув себе тією-таки стіною, чи сволоком, а чи небом угорі, позбавленим пам’яті так само, як містечко, у яке я прийшов гостем. Занурююся в тишу, вільну від думок, і відчуваю спокій, якого ніколи раніше не знав. Але раптом у вухах виникає гуркіт збуреного моря. Він переходить у глухе ревіння, ніби його притлумила хмара густого пилу. Звук, подібний до тих, що виходять із надр земних, що ростуть, поширюються, перетворюючись на завивання потужного вітру, здатного ламати дерева й валити мури. А далі води морів і річок заливають долину. На щастя, я раз у раз повертався в тишу покинутого містечка. Однак лише на короткий час. Розум знову переривав тишу й вивергав на мене дивовижні видіння затоплених міст і лісів, що супроводжувалося строфами поеми про Всесвітній потоп. Я обмірковував її вже не перший день. Мені не вільно було відцуратися цієї загадкової й несподіваної мани прийдешніх катастроф. Залишався єдиний спосіб дати собі з цим раду — бігти додому й чимдуж починати записувати все, що виникало в моїй уяві.

[18, неділя]

Ми відвідали маленький скит Чербайоло, який виник іще до тисячного року. Там зупинялися і святий Франциск, і святий Антоній. Його відновила і привела до ладу одна жінка з Равенни. Вона почала дбати про скит із 1966 року, бо потребувала усамітнення й молитви. Вона просить називати її сестрою К’ярою. З цією жінкою я вперше здибався посеред овечої отари. Як на свої 66 років вона мала бадьорий вигляд. Ми пішли разом на маленький цвинтар — квадратну ділянку з двома залізними хрестами, вставленими хтозна-ким і коли просто в землю. Можливо, це могили двох старих ченців. Я постояв перед ними, віддавши шану двом невідомим небіжчикам. Я вже віддавна з ніжністю дивлюся на вбогі поржавілі хрести на старих цвинтарях долини — скромні знаки, які можуть позначити смерть кожного з нас. Я попросив сестру К’яру не ставити мармурових пам’ятників із написами й портретами на цьому квадратику трави. Достатньо самих залізних хрестів. Було б, натомість, відшукати інші та створити кладовище поржавілих хрестів. Вона мені відповіла, що сподівається здійснити мою ідею, забравши хрести зі старого цвинтаря, який однаково затоплять водами штучного озера. Коли я вже прощався з нею, вона мені раптом сказала, що її спокушає диявол, залишаючи на камінні надряпані цвяхом слова: «Будьте прокляті!» А тепер ще став навідуватися — здебільшого ночами — химерний жебрак: одягнений охайно, у начищеному до блиску взутті. Усе своє майно він носить за спиною в маленькому наплічнику. Він нишпорить у кухні в пошуках яєць і сиру. А коли наїсться, то нападається на К’яру, бо та уособлює владу. Він справді є рабом тих нехитрих харчів, що знаходить у неї. Лаючи К’яру, він сподівається звільнитися від залежності, що тримає його в полоні.

Моїй матері, Пенелопі

Потоп, либонь!

Найперше чорна хмара

що з моря піднімалася

і тінь її землею розповзлася

як ляпка на папері

промокальному.

Тоді обрідні краплі

прибили куряву

відтявши деревам вуха.

Нарешті уперіщило

і не вщухало аж за десять днів

водою захлинались риштаки.

Втім не тільки тут у нас

в Америці й по всьому світі повінь

без просвітку тривала сорок тижнів

навіть більше

лило неначе з ринви

і бурхало на голови ливма

неначе річка з неба.

Дерева полягли на землю

розм'яклу й ніздрювату

як теплий з печі хліб

розламаний селянськими руками.

Птахам немає де перепочити

верхівки під водою тож вони

на голови сідають людям

що борсаються у багні.

Вода річок китайських

збігає з гір шафранно-жовтих

в Пекіні заливає площу

і