Читати книгу - "В бур'янах"

У Тараса були пісні, як у кого коханки: завжди не одна, то друга бринить у грудях. Почує де-небудь, зразу запам'ятає всю од краю до краю, носиться з нею, виспівує — чи гуляє, чи робить що, поки інша пісня не закриє цієї. Пісня про сироту, що поневіряється в людях, зразу сп'янила Тараса. Сам сирота, що зазнав уже людського глуму й потурання, він так і прикипів до місця, дослухаючись до кожного слова цієї пісні. Щось у грудях почало битись, у горлі здавило. Зціпив Шевченко зуби, щоб не заплакати, та де вже там йому, малому, змагатися з тією могучою і чарівною силою! Народна творча стихія вхопила, як обценьками, маленьке покривджене серце, завертіла ним, як вітер билиною...

Вислухав і запам'ятав усю пісню до словечка. І вже ні про що інше не думаючи, наспівуючи, спотикаючись й ковтаючи сльози, поспішав він додому, щоб швидше списати пісню в свою маленьку книжечку.

Уночі була гроза, а ранок видався ясний на диво. Небо чисте, лагідне-лагідне, що, дивлячись на нього, мимохіть осміхнешся. Сонце веселе, тепле, бадьоре. На бур'янах рясніли блискучими діамантами краплі нічного дощу, світились, як із золота ковані, листочки глухої кропиви, круто пахли високі буйні ромашки, і дух його мішався з вранішнім димом, що викочувався клубками із бовдура в сусідній хаті.

Рипнули вулишні в школі двері, і на поріг ізнову вийшов хлопець. Озирнувшись навкруги, чи ніхто не дивиться, він швиденько шуснув протоптаною стежкою в бур'яни. Стежка була покручена, проте хлопець ішов повною ходою, пригинаючись і струшуючи собі на шию й голову запашну, уже нагріту росу. В гущавині лежало кілька потрухлих колодок. Колись їх вивезли сюди на огорожі та так, мабуть, і забули. Хлопець підмостив трави, сів на колодці і почав розгортати свій зшиточок. В зшитку, розмережані й розфарбовані візерунками, були списані пісні, щедрівки, псалми, що їх бачив він у синьому зшиткові у свого учителя й хазяїна — дяка.

Нова пісня, що почув він у яру од дівчини, незабаром була вже написана і обмальована. Тепер непереможно хотілось йому співати цієї пісні. Тут, наодинці, щоб ніхто не бачив його і не чув, стиха, щоб, крім його самого, не було чути, він завів виспіваним, гнучким бархатовим дискантом:

Сирота втомився,

На тин похилився, —

Люди кажуть ще й говорять:

Сирота напився...

Кивав головою, після того шепотів, кусаючи губи;

"Так, так... він упився... а спитайте його, чи їв він що-небудь, чи пив... Спитайте..."

Не витримав — сльози бризнули з очей. Витираючи рукавом, крізь плач шепоче:

— Бодай ви довіку пили стільки, скільки він пив у той день, коли в нього не було й ріски в роті. — Витер сльози, видавив із носа. Чмихнув... Перегорнув сторінку. І знову завожений, заплаканий, вже забувши, на повний голос:

Сирота леда-а-що,

Не хоче роби-ить:

Ой, оддамо вражого сина

В москалі служи-и-и...

Не закінчивши, хлопець заридав — зарів, не стримуючись, на увесь голос. Приказував:

— Так його, так... де ж сироті дітись, куди прихилитись, — в москалі його! Шкода, що не можна сонця заступити, щоб не світило сироті, щоб сліз йому не сушило.... Ой люди, люди... Бодай вас...

Кінчав пісні і знову починав. І не було тому краю. Голос линув у яр і знову на гору і лунав по всьому селу.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

— І що це воно співає так гарно та жалісно? — гомоніли жінки одна до другої, підсипаючи картоплю на городах. — Дівчина чи хлопець?

— Еге! Я давно вже слухаю, виводить, аж за душу бере... — голосно обізвалась до першої друга через три грядки.

— Це покійного Григора Шевченка хлопець, що в дяка.

— Которий? Отой головатий Тарас?

Десь через увесь город гукнула ще одна жінка:

— А ви ж думали хто? Отож забереться в бур'яни та й виспівує. А вже й не маленький.

— Це той, що в школі живе в дяка? Що так ото читає псалтиря, як щебече пташка?

— Він же, він. Хпопець, може, й не дурний, та з дяком злигався. Чого там навчиться? Навчиться горілку пити.

— Та людям очі драти.

Жінки перегукувались через город, і гомін розходився на півсела. Вийшли люди з хат. Вийшла й Оксана.

А з гори, з бур'янів, линув той же голос, все більше доймаючи, більше жалю надаючи, ніби намагаючись мури якісь розбить. Виспівує іншу пісню, що чув од баламута-дяка:

Та виріс я в наймах, в неволі,

Та не було долі ніколи, та гей!..

Шелеснули бур'яни, кашлянуло. Шевченко механічно сунув у кишеню книжечку. Повернув голову. Хто? Оксана! Винувата, задихана. Хлопцеві соромно за сльози, за співи — насупився, не витираючи довірливо сліз.

— Ти розсердився вже,