Читати книгу - "Ноктюрни, Кадзуо Ісігуро"

Те, що Чарлі називав квартирою, займало, по суті, два горішні поверхи чотириповерхового будинку, розташованого впритул до інших на заможній, хоч і надміру жвавій вулиці. З парадних дверей ми вийшли просто у потік людей і авто. Чарлі повів мене повз крамниці й офіси в чепурний італійський ресторанчик. Попереднього замовлення ми не робили, але нас по-дружньому привітали й одразу провели до вільного столика. Роззирнувшись навколо, я побачив чимало відвідувачів, одягнених на діловий манір, у костюми й краватки, тож лише порадів, що у Чарлі, як і в мене, вигляд був не надто охайний. Він, видно, мої думки вгадав, бо, щойно ми сіли, сказав:

— Рею, та ти ніби з місяця звалився. Все змінилося. Ти надто довго був за кордоном. — А тоді гучно, аж мені різонуло по вухах, додав: — Це у нас вигляд людей, які чогось таки досягли. Усі решта тут — менеджери середньої ланки, не більше. — Потім він нахилився до мене і вже тихіше промовив: — Слухай, нам треба поговорити. Хочу попросити тебе про одну послугу.

Коли Чарлі востаннє звертався до мене по допомогу, я не пригадував, тож лише мимохідь кивнув і став чекати, що буде далі. Покрутивши кілька секунд у руках меню, він поклав його на стіл.

— Як по правді, нам із Емілі зараз непереливки. Останнім часом узагалі не буваємо разом, уникаємо одне одного... Тому-то її й не було вдома, коли ти приїхав. Цими днями, боюсь, спілкуватися з нами двома разом ти не зможеш. Тут у нас як у тих виставах, де один актор грає дві ролі. Бачити одночасно мене та Емілі в одному приміщенні не вийде. Чисто як діти, ні?

— Очевидно, я обрав невдалий час для приїзду. То відразу після ланчу заберу свої речі та й поїду, зупинюся у Фінчлі в тітоньки Кейті.

— Про що це ти? Зовсім мене не слухаєш. Я ж щойно говорив, що хочу про дещо тебе попросити.

— Я думав, ти просто намагаєшся сказати...

— Та ні, телепню, забиратися треба якраз мені. Маю заплановану зустріч у Франкфурті, лечу туди сьогодні пополудні. Повернуся за два дні, найпізніше — в четвер. А ти б тим часом побув тут. Твоя присутність згладить гострі кути, все налагодиться. Тоді приїду я, весело скажу «Привіт!», поцілую свою безцінну дружину так, наче останніх двох місяців і не було, й усе знову стане як колись.

Тут до нас підійшла офіціантка, щоб узяти замовлення, а потім Чарлі, схоже, не мав уже бажання повертатися до цієї теми. Натомість він засипав мене запитаннями про моє життя в Іспанії і на кожну мою відповідь, позитивну чи негативну, лише кисло всміхався кутиками вуст і хитав головою, ніби я тільки підтверджував його найгірші побоювання. Саме тоді, коли я намагався розповісти, як виріс у кулінарному мистецтві — приготував різдвяний стіл для понад сорока студентів і викладачів практично сам-один, — він обірвав мене просто посеред речення:

— Послухай, становище у тебе геть безнадійне. Треба писати заяву про звільнення. Але спершу маєш підшукати собі нову роботу. Використай того депресивного португальця як посередника. Отримаєш те місце в Мадриді, тоді зможеш відмовитися від помешкання. Гаразд, отже, по-перше, тобі треба...

Чарлі підняв руку і почав одну по одній озвучувати вказівки, загинаючи пальці. Коли принесли замовлені наїдки, кілька пальців ще залишалися вільними, і він не змовкав, аж доки не закінчив. Потому ми взялися до їжі, і Чарлі мовив:

— Але нічого цього ти не зробиш, я певен.

— Та ні, все, що ти кажеш, звучить дуже розсудливо.

— Ти повернешся назад і все піде по-старому. А потім через рік ми знову зустрінемось тут, і ти далі скиглитимеш про те саме.

— Я не скиглив...

— Знаєш, Рею, інші можуть допомогти тобі порадами чи пропозиціями лише до певної межі. Далі треба брати відповідальність за своє життя на себе.

— Гаразд, я так і зроблю, обіцяю. Але ти казав, тобі потрібна від мене якась послуга.

— Так-так... — він задумливо жував. — Чесно кажучи, саме тому я й запросив тебе до нас цього разу. Звісно, страшенно приємно з тобою побачитися й усе таке. Та насамперед я хотів, щоб ти дещо для мене зробив. Зрештою, ти ж мій найдавніший друг, ми знаємося мало не ціле життя...

Раптом Чарлі схилився над тарілкою й узявся за виделку, і я приголомшено збагнув, що він тихо плаче. Я простягнув над столом руку і легенько торкнув його за плече, але він знай закладав до рота пасту і не підводив очей. Десь за хвилину я знову торкнувся його плеча — результат був той самий. Тут до нас із веселою посмішкою підійшла офіціантка і поцікавилася, чи нам усе до вподоби. Ми в один голос запевнили, що все чудово, і коли вона пішла собі, Чарлі начебто трохи опам’ятався.

— Гаразд, Рею, слухай... Я попрошу тебе про щось украй просте. Все, чого я хочу, — щоб ти покрутився тут біля Емілі кілька днів, побув таким собі приємним гостем. Оце й усе. Доки я повернуся.

— І це все? Ти просиш мене приглянути за нею, доки тебе не буде?

— Саме так. Чи, радше, дати їй приглянути за тобою. Ти ж тут гість. Я накидав для вас деякі плани. Квитки у театр і таке інше. Я приїду найпізніше у четвер. Твоє завдання — зробити так, щоб до неї повернувся добрий настрій, і цей настрій підтримувати. Щоб, коли я увійду і скажу: «Привіт, люба», — вона просто відповіла: «О, привіт, милий, добре, що ти повернувся. Як усе пройшло?» — й обняла мене. І тоді все у нас знову піде так, як колись. До того, як почалося це жахіття. Оце твоє завдання. Простіше не буває.

— Радо зроблю все, що зможу, — мовив я. — Але слухай, Чарлі, ти серйозно вважаєш, що Емілі нині в гуморі розважати гостей? У вас, очевидно, якась криза. Найімовірніше, вона зараз така ж пригнічена, як і ти. Скажу тобі відверто, я не розумію, чому ти запросив мене саме тепер.

— Як то — не розумієш? Я запросив тебе тому, що ти — мій найдавніший друг. Звісно, друзів у мене багато. Та коли дійшло до всього цього, коли я ретельно все обміркував, то збагнув, що ти — єдиний, хто може мені зарадити.

Мушу