Читати книгу - "Капітула Дюни, Френк Херберт"

був великий чоловік з темним обличчям, покритим глибокими зморшками, і з перетканим сивиною волоссям. Його тіло було продовженням механізму — керувало тяжким рухом. Минаючи Люціллу, він перевів погляд на неї, а тоді знову на дорогу, на широкий вантажний майданчик, окреслений довколишніми будівлями.

«Вбудований у свою машину», — подумала вона. Це дещо казало про те, як люди були пристосовані до того, що вони робили. На думку Люцілли, це мало б зменшити їхню силу. Якщо надто сильно пристосовуватися до однієї речі, інші здібності атрофуються. Ми стаємо тим, що робимо.

Зненацька вона уявила себе теж оператором якоїсь великої машини, що нічим не відрізнявся від того чоловіка з фури.

Велика машина прокотилася повз неї з подвір’я, а оператор більше на неї не глянув. Раз уже її бачив. Навіщо дивитися двічі?

Вона подумала, що її господарі мудро вибрали для неї криївку. Околиця рідко заселена, найближче сусідство — гідні довіри робітники, перехожі не надто цікаві. Тяжка праця притуплює цікавість. Коли її сюди привезли, вона зауважила характер околиці. Уже вечоріло, і люди тяжкими кроками розходилися по домівках. Густоту міського населення певної території можна оцінити, коли припиняється робота. Рано в ліжко — значить, ти у ледь заселеному регіоні. Нічна активність свідчить про те, що люди зостаються неспокійними, знервованими внутрішнім усвідомленням вібрування інших активних людей у надмірній близькості від них.

«Що довело мене до такого інтроспективного стану?»

На початку першого відступу Сестринства, до найгірших атак Всечесних Матрон, Люцілла переживала труднощі. Вона не могла впоратися з певністю, що «хтось на нас полює з наміром убити».

Погром! Так назвав це Раббі, перш ніж рушити того ранку «глянути, що зможу для тебе зробити».

Вона знала, що Раббі вибрав це слово з давньої та гіркої пам’яті, але від часу першого свого досвіду на Гамму, до цього погрому, Люцілла не почувалася настільки зв’язаною обставинами, яких не могла контролювати.

«Тоді я теж була втікачкою».

Теперішня ситуація Сестринства нагадувала те, що вони витерпіли під владою Тирана. От тільки, як стало ясно з часом, Бог-Імператор ніколи не збирався ліквідувати Бене Ґессерит, прагнув лише керувати ними. І він, звісно, керував!

«Де ж цей клятий Раббі?»

Він був великим дужим чоловіком у старомодних окулярах. Його широке обличчя побуріло від сонця. Небагато зморщок попри вік, який вона змогла визначити з його голосу та рухів. Окуляри привертали увагу до глибоко посаджених карих очей, які напрочуд пильно стежили за нею.

— Всечесні Матрони, — сказав він (саме тут, у цій верхній кімнаті з голими стінами), коли вона виклала йому своє становище. — Ей-вей! Це складно.

Люцілла очікувала такої відповіді, ба більше, бачила, що й він це знає.

— На Гамму перебуває Навігатор Гільдії, що допомагає розшукувати тебе, — промовив Раббі. — Він із Едріків, як мені казали, дуже могутній.

— У моїх жилах тече кров Сіони. Він не може мене побачити.

— Як і мене чи когось із моїх людей, з тієї ж причини. Знаєш, ми, євреї, пристосовуємося до багатьох вимог.

— Цей Едрік — лише жест, — сказала вона. — Він небагато може зробити.

— Але його привезли сюди. Боюся, що ми не маємо змоги безпечно відправити тебе з планети.

— То що ми можемо зробити?

— Побачимо. Мої люди не цілковито безсилі, розумієш?

Вона розпізнала щирість і турботу про неї. Він спокійно розповідав про опір сексуальним підступам Всечесних Матрон, «роблячи це непримітно, щоб не розбурхати їх».

— Піду шепну дещо у кілька вух, — сказав він.

Завдяки цьому вона почувалася дивно відновленою. Часто перебування в руках медика-професіонала приховувало в собі щось холодне, відсторонене, а то й жорстоке. Її заспокоїло знання, що сукійців кондиціоновано на чуйність до своїх пацієнтів, співчуття та підтримку. (Усі ці речі, що можуть забутися в разі нагальної потреби.) Вона доклала зусиль, щоб заспокоїтися, зосередившись на власній мантрі, яку здобула при вивченні самотньої смерті.

«Якщо я маю померти, мушу пройти крізь трансцендентний урок. Мушу відійти з миром».

Це допомогло, але вона й далі відчувала тремтіння. Раббі надто довго не було. Щось пішло не так.

«Чи я не помилилася, довірившись йому?»

Попри дедалі сильніше почуття приреченості, Люцілла, подумки прокручуючи зустріч із Раббі, змусила себе до бене-ґессеритського практикування наївності. Її Проктори називали це «невинністю, природно поєднаною з браком досвіду, станом, який часто плутають із невіглаством». У цій наївності зливалися всі речі. Вона була близькою до ментатського проєктування. Інформація, прийнята без упереджень. «Ти — дзеркало, в якому відображається Всесвіт. Це відображення — увесь твій досвід. Образи відбиваються від твоїх чуттів. Виникають гіпотези. Важливі, навіть якщо помилкові. Ось винятковий випадок, коли з кількох неправильних припущень можуть випливати надійні рішення».

— Ми твої добровільні слуги, — сказав Раббі.

Це неодмінно мало стривожити Превелебну Матір.

Пояснення, що містилися в кристалі Одраде, зненацька стали неадекватними. Добровільно служать майже завжди заради вигоди. Люцілла прийняла це твердження як цинічне, але підкріплене значним досвідом. Спроби усунути таку тенденцію з людської поведінки незмінно розбивалися об скелі застосування. Соціалістичні та комуністичні системи змінювали тільки системи розрахунку вигоди. Величезна управлінська бюрократія — її системою розрахунку була влада.

Люцілла перестерегла себе, що ця тенденція проявляється завжди однаково. Глянь на розлогу ферму цього Раббі! Вихідна допомога сукійцеві після відставки? Вона вже бачила дещо, приховане за високим суспільним становищем: слуги, багатше житло. Мусить бути ще більше. Незважаючи на систему, зав­жди було одне й те саме: найкраща їжа, прегарні коханки, подорожі без обмежень, чудові вілли для проведення відпустки.

«Коли бачиш це так часто, як ми, воно дуже втомлює».

Вона знала, що мислить гарячково, але не мала сил запобігти цьому. «Виживання. Найнижчим рівнем піраміди вимог завжди є виживання. А я загрожую виживанню Раббі та його людей».

Він підлещувався до неї. «Маємо завжди стерегтися людей, що до нас підлещуються, рознюхуючи, якими силами ми повинні б володіти. Як лестить нам видовище натовпу численних слуг, що чекають наших наказів! Як це нас роз­слаблює».

Це помилка Всечесних Матрон.

Що затримує Раббі?

Роздивляється, скільки може отримати за Превелебну Матір Люціллу?

Двері внизу грюкнули, струснувши підлогу під її ногами. Вона почула квапливі кроки на сходах. Якими примітивними були ці люди. Сходи! Люцілла обернулася, коли двері відчинилися. Ввійшов Раббі, несучи з собою багатий запах меланжу. Став біля дверей, оцінюючи її настрій.

— Вибач за запізнення, люба леді. Мене викликали на допит до Едріка, Навігатора Гільдії.

Це пояснювало запах прянощів. Навігатори завжди купалися в