Читати книгу - "Зимова повість, Олесь Ульяненко"

Кімната глухо герметизувала від світу.

— Здорово, що в тебе немає вікон.

— Боїшся снігу?

— Ні, боюся дивитися, як минає час.

— …І знову все розпочинати спочатку… — Жид подав в'язанку ключів. — Мої підростають. Сам розумієш.

— А для чого все це, Жиде?

Вогонь тріснув у каміні.

— Глянь, — Жид провів рукою над дровами. — Бачиш оте гілля — йому б горіти, а воно погасло; йому б розпочати, але з того вже не вийде вогнища. Кожному свій час. Чиясь воля і дрова загоряться.

Зараз Жид виглядав маленьким, трохи сколошканим, повні руки нерухомо, іграшково лежали посеред столу. І коли він встав, наполовину прочинив двері, то Жид потягнув спокійно, сумно, впевнено:

— Перехрестився б… ідіот.

Він повернув голову — картина, камін, вузька смужка снігу, стілець:

— Слухай, Жиде, коли тебе будуть вішати, то крикни: «Смерть Генералові!», тільки на івриті.

Він подався від будинку, що чорно стримів іклом над приплюснутими дахами; від стіни, заліпленої снігом, облущеної, з рештками помиїв біля підніжжя. Обернувся — наростав вітер. Нагорі по вікнах сліпо займалося світло. Небо наповнилося кольором чорнила.

Збиралося на сніг, пробирало зі сходу колючим вітром; сонце поволі скочувалося за вежі, і коли воно переплелося щупальцями антен, він повернув голову, глянув на верхівки, на вежі, на будинок, що зараз білів просто чорних пагорбів, і подумав, що стіна світла подібна смерті; і якщо він сюди потрапить удруге, то прийме тільки подих старості, бо іншого разу все приходить не так, як того чи наступного. Він тоді ясно відчує старість, а не смерть — немов зачув позаду власні кроки. Все зрозуміло, як на нього. Так зрозуміло, що нудніше не міг придумати і сказати сам Жид; те, про що говорив Жид, скидається більше на розмову двох сліпих, які торочать один одному ту ж саму версію створення життя — чого обидва, на великий жаль, не бачать. Цю історію, без початку і кінця, точніше — в історії дуже сумний кінець. Й історія завжди схожа на казку, що її розповідає переляканий божевільний.

Його винесло на дорогу, що здавна називають великими. Дорога обіймала петлею обрій, куди поналипали мініатюрні квадратики будиночків, розкручувалася пружиною, пропускала крізь себе латки пустирищ і смітників, і злету прямовисно впиналась у провалля зимового саду. За кількістю днів, де губилося вчора і сьогодні, за швидкоплинними, вже далекими подіями, за вічністю безкінечних годин після ув'язнення — його грудну мембрану здавило, й різкий, нестерпний біль шугонув у голову. Він впізнавав і не впізнавав місця, де пологими схилами росли яблуні, що стрімко розросталися по дворах; де злітали голуби, а зараз — порожнеча стриміла обвугленими пеньками; й від того, що сад лежав мертвий, то зорові відкрилося те, чого він не бачив тоді: як небо віддається владі простору й землі.

У дворі натужно вила перекошена хвіртка, а сонце з'являлося то в одному, то в іншому вікні розваленої хати, і його червоний диск завис у розколеному надвоє люстрі. Він присів, обтер краплі холодного поту з чола, випнувши підборіддя й нижню губу, зіжмакав пачку цигарок — за чорними пеньками довжилися тіні, а день обтікав потрісканим волячим оком.

— Убивши Юду, не зробиш з нього праведника, а людство щасливим.

Він повернув голову: в розколотому люстрі видно шматок репродукції, де велетенські хвилі, а над хвилями летять птахи. Решту картини затуляла стіна. Потім перед ним вигулькнула головата постать Ката.

— Що, збиратися?

— Сам повинен розуміти.

Вони побачили репродукцію: як летять над морем невидимі птахи, трохи далі скелі, а над скелею в'ють гнізда чайки.

Сонце затуляв сніг. Сніг падав косяком. Одна половина міста обливалася жовто-червоною загравою.

Його пробрала цікавість ще раз глянути на ліногравюру.

— Чорт, всі ми хворі на пам'ять, — мовив до себе.

Кат зняв балахон. Перед ним стояв батько.

— М-да, — спокійно сказав. — Знявши те ганчір'я, ти не добавив собі пристойності.

— …?

— Виглядаєш також нікчемно, — а потім кинув: — Ну що, старий, ходімо в хату?

Кат кинув помічникові, щоб той лишався надворі. У розбитому вікні — Слухай, старий, що тут трапилося?

— Хм, а ти тут жив? — Кат здивовано розвів руками.

— Ну… А-а…

Вони прийшли в дім. В кімнаті лежав тонко притрушений попелом сніг, смерділо собачим лайном, а за вікнами сунула ніч. Ніч з червоними спалахами й криками орланів.

— Ти так ходиш, начебто за плечима маєш могутнього покровителя, — Кат відшмаркнув і поклав балахон на коліна.

— Зі мною Бог і Батьківщина.

Кат відшмаркав ще раз.

— Мистецтво вільно дихати, як і талант, дається не кожному. Тим паче за це треба чимось платити.

Скрипнули двері, надворі рипів чоботами помічник, червоно заливало кімнату, і десь протяжно скавулів собака.

— Синку, — сказав Кат, — заглянь мені у вічі — снігом там мете, далеким свіжим снігом. Я пройшов увесь світ і нічого нового не побачив, нічого нового не відкрив, бо немає нічого нового. Я підбирав недокурки, ховався по нужниках, обнишпорив усі смітники людських думок і спочивав на їхніх відкритих свободах, як на недогризках — доки не повернувся обличчям до Бога і сказав: для чого Ти приходиш інколи на землю? Для того, щоб на Тебе потім чекати? Чи, може, Ти приходиш, щоб поновлювати війни, змінювати хід зірок, але полишати нашу кров густою і смердючою од гріхів, якщо в ім'я Тебе твориться все це: чого Ти не караєш? Там мені у тому світі не жити — людина живе тільки тут, на землі. Тому ми й говоримо, що смерть не страшна, бо боїмося її… Для чого тоді оці натовпи, де немає людей, і заодно люди, де любов до тварин переростає в зоофілію; для чого Твоя поява ознаменована новим кривавим побоїщем? Щоб я, якому Ти дав розум, відчув ще більший холод і порожнечу… Для чого Ти вняв мою гординю… І тоді я заглянув у себе, зрозумів, що там нічого немає, окрім того, що я в когось украв, а хтось украв у мене і пішов із самовпевненою пихою… — Кат говорив тихо, ламав переконливо слова. — І тоді, востаннє, я сказав: і, може, Господи, то Ти тільки тінь, а я вічність у Твоїй подобі?

За стінами спліталася голими галузками ніч, край сонця розтікався горизонтом, червоний сніг сипався, важко утовщуючись на землі.

— Можеш не продовжувати, — сказав він Катові. — Надто безглуздо виглядає: всім нам хочеться бути не такими, як учора, але варто озирнутися назад — сьогодні змінилося на вчора, й не більше. Катами не стають за покликанням — ти маєш рацію, але не забувай, ти не спекаєшся мене