Читати книгу - "Книга Розчарування. 1977–1990, Олена Олексіївна Литовченко"

– В яблучко! Саме друге! – кивнув щасливий Валерка, не надавши належної уваги підозрілій поведінці однокласника. Між тим на очах у Спартака виступили сльози, і хрипко, розтягуючи кожне слово, він мовив:

– Ні, Валерко… не стану я знайомитися… з тією… яка носить фатальне ім’я… Нізащо не стану!.. Вибач.

І чкурнув геть.

Здивований подібною поведінкою завжди чемного, дуже стриманого однокласника, Валерка намагався поговорити зі Спартаком наступного дня, але той вперто уникав розмови.

Довелося звертатись до Марека. Але той відповів доволі туманно:

– Не хочу брехати зайвого, бо не знаю всього. Тому краще відчепись.

– Ні, чого ж… Не треба брехати. Скажи те, про що знаєш, – наполягав Валерка.

– Відчепись. Нащо тобі здалася та Гертруда?

Зрозумівши, що інакше нічого не вийде, юнак зізнався, що зустрічається з дочкою однієї художниці на ім’я Гертруда. А також розповів про вчорашню дивну розмову із Спартаком.

– Он воно що…

Мар’ян зміряв його поглядом, а потім без жодного переходу забурмотів:

– Пару років тому Спартак товаришував з якоюсь дівчинкою. Гертрудою її звали чи не Гертрудою – але ім’я було якесь дивакувате, справді… Що там у них сталося, про те не знаю. Якась біда, це точно… Одне безсумнівно, тепер ця дівчина є калікою… Розумієш? І Спартак вважає, що ота біда сталася з його провини.

Більшого з Мар’яна витягнути не вдалося. Тоді Валерка вирішив спитати у самої Гертруди, чи знає вона хлопця на ім’я Спартак…

– Звісно знаю, – відповіла вона одразу, при цьому навіть бровою не поворухнувши. – То ви в одному класі навчаєтесь?

– Так. А що там між вами сталося, можеш нарешті пояснити?

– Можу, – таким самим незворушним тоном мовила дівчина. – Колись ми товаришували, потім я потрапила під автівку, а цей дурень Спартак вирішив, що я це через нього кинулася під колеса. Оскільки він такий дурний, то нащо нам зустрічатися?.. Отож ми припинили товаришувати.

– Але Спартак вважає, що саме він винен у твоєму каліцтві…

– Він помиляється.

– Як це? – Валерка придивлявся до подруги так, ніби бачив її вперше у житті.

Тоді Гертруда, ніяково посміхнувшись, почала свою розповідь:

– Прийшовши того дня зі школи, я побачила, що моя мама гірко плаче в розпачі. Я до неї: що сталося?.. Тоді мама сказала, що мій тато… що її чоловік завів молоду коханку і просив маму про розлучення. Я була у розпачі. Напередодні ми домовилися зі Спартаком, що після уроків підемо гуляти на бульвар Шевченка. Мабуть, було би краще нікуди не ходити… але я пішла. Ми зустрілися біля метро «Університет», перейшли на середину бульвару, пішли уздовж алеї. Спартак говорив про щось своє, я його майже не слухала, відповідала абищо й абияк. Він розсердився, почав кричати. Я махнула рукою і пішла геть. І тут раптом побачила тата з цією його… з нею!..

Гертруда замовкла надовго, отож Валерка був змушений попрохати:

– Далі що було? Кажи, прошу…

– Далі?.. Я крикнула татові щось образливе. Він не звернув уваги… або принаймні зробив вигляд, що не звернув. Тоді я дуже розлютилася, кинулася до огорожі бульвару, перемахнула через неї… і одразу потрапила під колеса автівки! Як зараз пам’ятаю: виск гальм, потужний удар, нестерпний біль і крізь якісь нібито друзки свідомості – сповнені болю й відчаю очі! То були вони удвох: і мій тато, і Спартак. Далі було тривале лікування. А потім мені сказали, що я на все життя лишуся прикутою до інвалідного візка. Тато впав у розпач, кинув свою коханку, але мама його не пробачила і подала на розлучення. Тепер ти знаєш все.

Валерка слухав Гертруду, при цьому по його обличчю котилися сльози.

– І що, невже нема ніякої надії?..

– Жодної надії, – запевнила його дівчина.

Хто ж тоді міг знати, що вона помиляється?..

Канівська ГЕС, початок вересня 1978 року

В кабінет постукали, й Синенко гукнув:

– Хто там? Заходьте!

Проте ледь ковзнувши поглядом по постаті візитера, посміхнувся:

– А ти, тезку, міг би й без стуку зайти.

– А раптом не можна?

– Не можна що?..

– Ну-у-у, я знаю… Ти ж начальство.

Розгублено знизавши плечима, Кайстрюк затупцяв на місці. Синенко знов посміхнувся, кивнув на приставлений до столу стілець і пояснив:

– У мене тут робочий кабінет між іншим. А в робочому кабінеті займаються саме роботою, а не тим, про що ти міг подумати.

– І про що ж це я подумав, по-твоєму? – обережно поцікавився Кайстрюк, відчуваючи прихований розіграш, на які його тезко був справжнім майстром.

Утім, попри очікування, Синенко відповів невигадливо:

– Я, Іване, наприкінці робочого дня на робочому місці не випиваю, отож заходити до мене можна без стуку.

– А якщо у тебе нарада якась чи не знаю що?

– Облиш, – махнув рукою Синенко, – я ж не директор нашої ГЕС, щоб «п’ятихвилинки» о шістнадцятій нуль-нуль влаштовувати. Отож давай-но припинимо розігрувати «товстого» й «тонкого»[12] та поговоримо по душах про те, заради чого я тебе запрошував.

– Он як? Отже, по душах поговорити хочеш… А я думаю, чого це ти такий серйозний, чому не шуткуєш і не балагуриш, як зазвичай.

– Я, Ваню, пошуткувати завжди радий – ти мене знаєш. Але не тоді, коли душевний стан мого найкращого друга дитинства змушує хвилюватися.

– А-а-а, он як… А я, зізнаюся чесно, вирішив, що ти мені під кінець робочої зміни збираєшся доручення якесь дати, чи що…

– Доручення? Гм-м-м…

Синенко дістав з кишені пачку болгарських цигарок «Родопі», видобув звідти одну, чиркнув сірником, глибоко затягнувся й видихнув разом зі струменем сизуватого диму:

– Ти закурюй, тезку. Закурюй, якщо хочеш. А стосовно доручення, то я ж чітко попросив завідувача гаражем: такі-то справи, попроси Ваню Кайстрюка, щоб зазирнув до мене о четвертій вечора, – бо є до нього розмова. А що тобі завгар передав натомість?

– Передав, аби о шістнадцятій нуль-нуль я був у тебе в кабінеті як штик, інакше моя маківка блищатиме після твого начальницького наганяю, як котячі яйця в березні. Отак і сказав, – відповів Кайстрюк, також і собі розкурюючи «родопинку».

– Чого-чого?! А-а-а!.. Кх-х-х!.. Кх-х-хех-х-х!..

Від несподіванки Синенко навіть подавився цигарковим димом, тому й закашлявся. Ледь заспокоївшись, пояснив:

– Ні, ну це ж треба, щоб отак усе на рівному місці перекрутити!.. Це ж треба!.. Ото утнув завгар, то вже утнув. Я з моїм тезком усього лише про те запрошення поговорити зібрався, а він роздмухав з мухи слона!..

– Про запрошення… туди?

Пальці Кайстрюка мимоволі здригнулися, з кінчика «родопинки» на стіл звалився попіл. Не сказавши нічого, Синенко посунув ближче до нього попільничку, виточену токарем-ремонтником з якоїсь бракованої залізячки. Проте не звертаючи на це