read-books.club » Класика » Царівна, Ольга Кобилянська 📚 - Українською

Читати книгу - "Царівна, Ольга Кобилянська"

162
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Царівна" автора Ольга Кобилянська. Жанр книги: Класика. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 10 11 12 ... 97
Перейти на сторінку:
во­на не бо­яла­ся, бо бу­ла гарніша від неї. Те­пер во­на дер­жа­ла так сильно мою ру­ку, мов кліща­ми.

- Яка ти! - сміяла­ся на­си­лу. - Ма­буть, нинішній комплімент Лор­де­на, що по­до­баєш з твоїм во­лос­сям на Ло­ре­ляй, спо­до­бав­ся тобі так, що ти хотіла би йо­го ще раз по­чу­ти? А от ди­вись, там вже іде Зо­ня. - І справді по­чув­ся десь Зо­нин го­лос біля нас.


- Я би ли­ше ра­да зна­ти, - го­моніла во­на, - чо­му ти нас по­ки­нув!


- Невже ти за моїм то­ва­рист­вом ску­ча­ла? - чу­ти бу­ло відповідь тро­хи іронічну.


- Ет! що ти пле­теш! Я хо­чу те­бе поз­най­оми­ти з пан­ною На­талією Вер­ко­вичівною. От що! З на­ми ти й так ну­диш­ся.


І в тій-та­ки хвилі ста­ну­ла з ним пе­ре­до мною й поз­най­оми­ла нас. За хвильку й за­ки ми ще вспіли про­мо­ви­ти до се­бе хоч сло­во, зник­ли всі троє так ско­ро, як­би в зем­лю за­па­ли­ся.


Ми ос­та­ли­ся самі.


Я бу­ла зміша­на й не зна­ла, що про­мо­ви­ти. До то­го зда­ва­ло­ся мені, що тітка, кот­ра не­да­ле­ко сиділа, підслу­хує кож­де моє слівце, слідить за кож­дим моїм ру­хом і за­го­мо­нить кож­дої хвилі по-сво­му на ме­не. Та цим ра­зом я, ма­буть, по­ми­ли­ла­ся. Са­ме в цій хвилі роз­ляг­ся ви­му­ше­ний сміх її, а з ним зли­ло­ся і вуй­ко­ве доб­ро­душ­не, ши­ро­ке «ге-ге-ге!». За­ба­ва ли­ла­ся там, оче­вид­но, ве­се­лою струєю, й мені не бу­ло чо­го бо­яти­ся.


- Не по­гу­ля­ти б і нам тро­хи по са­ду? - спи­тав він, за­пи­на­ючи свої ру­ка­вич­ки над­то ско­ро.


- Добре! Ходім!


І ми пішли вільною хо­дою впе­ред, більше розг­ля­да­ючись, як бесіду­ючи. Пе­ре­хо­дя­чи поп­ри «на­ших», за­дер­жав­ся він на хвильку, бо пан­на Марія хотіла йо­му щось ска­за­ти.


- Відшукайте, Ва­си­леч­ку, Зо­ню, бо я її ніде не ба­чу. Як заб­ра­ли­ся всі троє, так і про­па­ли. Я бо­юся, що­би не пе­рес­ту­ди­ла­ся в своїй легкій одежі.


- Лишіть їх, пан­но Маріє! - пе­ре­би­ла тітка ско­ро. - Лишіть їх! Не знаєте? Мо­лодіж чується свобіднішою, ко­ли не ба­чить над­зорців над со­бою. Не­хай бав­ляться! Лишіть їх, па­не Оря­дин!


Орядин скло­нив­ся мовч­ки, а я за­ку­си­ла ус­та, на котрі зак­рав­ся на­си­лу усміх. Мені го­во­ри­ла тітка не­ус­тан­но, що ос­та­ва­ти­ся дівча­там без стар­ших в то­ва­ристві мо­ло­дих муж­чин - то най­груб­ше пе­рес­тупст­во суп­ро­ти доб­ро­го сма­ку, а тут…


- Еге! па­не stu­di­o­us! [21] - по­чув­ся десь за моїми пле­чи­ма не­ми­лий го­лос про­фе­со­ра Лор­де­на. - Це справді ви, Оря­дин?


- А я, я! - відповів цей, об­зи­ра­ючись з не­ма­лим зчу­ду­ван­ням і мов не­ми­ло вра­же­ний.


- Гм, з Мо­ра­ви? Гм, та чо­му не по­дас­те їй (він кив­нув го­ло­вою на ме­не), тій Ло­ре­ляй, рам'я ? [22]


- Які вже в вас дивні ви­га­ди, па­не про­фе­со­ре! - вміша­лась тітка. - Вже цілком пе­рех­рес­ти­ли на­шу На­та­лоч­ку… ха-ха-ха.


- Еге, гм, еге! - вор­котів він під но­сом, підкру­чу­ючи свої сивіючі ву­са і не зво­дя­чи з ме­не ані на хви­ли­ну своїх блис­ку­чих ма­лих очей.


Відопхана тітчи­ним сміхом і тим йо­го пог­ля­дом, відвер­ну­лась я від ціло­го то­ва­рист­ва і пішла звільна впе­ред. За кілька хви­лин опи­нив­ся й Оря­дин біля ме­не.


- Ій-богу! - го­во­рив, сту­па­ючи ско­ро по­руч ме­не. - І не надіявся ніко­ли по­ба­чи­ти тут оцеї мумії з Р. Що він тут ро­бить?


- Він у нас. Приїхав на кілька днів до вуй­ка. А ви зна­ли йо­го теж давніше?


- Чи я знав! Він був моїм про­фе­со­ром. Ми не­на­виділи­ся - страх! Я йо­го за те, що «пік» за гре­ку, [23] а він ме­не, як го­во­рив, за мою «зух­валість». Як же він вам по­до­бається? - І при цих своїх послідніх сло­вах розсміявся сам.


- Несимпатичний. Ро­бить вра­жен­ня при­чаєно­го; впрочім, не люб­лю ос­та­ва­ти­ся з ним са­ма.


Він усміхнув­ся, пог­ля­нув­ши десь да­ле­ко впе­ред се­бе.


- Причаєного, ка­же­те. Це бу­ло би ще о нім лагідно ска­за­но. Він чо­ловік без сер­ця, без душі, мсти­вий, а до то­го кон­сер­ва­тист до смішності. Не знаєте, чи жи­ве ще йо­го жінка?


- Живе. Але він жалівся, що ду­же хо­ра і що про­бу­ває вже дов­ший час з ди­ти­ною у своїх ро­дичів.


- Бідна! Во­на бу­ла та­ка гар­на й та­ка лагідна. Він ко­ли тільки прий­шов зі шко­ли в злім наст­рої, то все по­чи­нав з нею свар­ку. Ми, хлопці, всі о тім зна­ли. Вже за­му­чив її, ма­буть, зовсім; їй і так не бу­ло ба­га­то потрібно, во­на бу­ла ніжна, мов та па­утин­ка…


- Вона має бу­ти да­ле­ко мо­лод­ша від йо­го, спо­ми­нав вуй­ко.


- Молодша. Він оже­нив­ся тро­хи пізно. Чи ви роз­мов­ля­ли з ним дов­ше?


- Ні, а потім…мені не хо­четься то­го слу­ха­ти, що він мені го­во­рить!


- Він зве вас Ло­ре­ляй, - за­ки­нув Оря­дин.


- І не мав що ліпшо­го при­ду­ма­ти! - відповіла я, ми­мо­волі сер­ди­то. - От… німець!


Він усміхнув­ся.


- Не го­во­ри­ти б нам ліпше о чім іншім? - спи­та­ла я.


- І я так ду­маю. Не люб­лю про йо­го зга­ду­ва­ти. Мо­же би, ми де-не­будь сіли? Го­род ма­лий, при­хо­диться лиш дру­гим з до­ро­ги ус­ту­па­ти­ся, а тим ли­ше вто­ми­те­ся.


Саме про­ти нас, під ку­ща­ми ту­рецько­го бо­зу, сто­яла лав­ка, з світлом по­руч. Там ми усіли, - за­мовк­ли.


Довкола нас гамір, му­зи­ка, роз­мо­ви, сміхи, а ми на­че поніміли. Він зняв мовч­ки ка­пе­люх з го­ло­ви і відгор­тав во­лос­ся з чо­ла. Тро­хи зго­дом по­чу­ла я йо­го пог­ляд на собі.


- От що те­пер ска­зав би я до хви­ли­ни… - обізвав­ся він.


- Що? - я гля­ну­ла на йо­го спокійно, ви­жи­да­ючи.


- Сказав би: три­вай ще, ти та­ка гар­на!


- Чим гар­на?


- Тим, що пе­ре­жи­ваю її з ва­ми. Я не відзи­ва­ла­ся, а він, пот­ро­хи зво­ру­ше­ний, го­во­рив далі:


- Другий про­сив би вас в тій хвилі о про­щен­ня, а я, ко­рис­та­ючи з кож­дої хви­ли­ни…


- Чому о про­щен­ня? - пе­ре­би­ла я йо­му, зди­во­ва­на.


- Ну, за моє здо­ров­лен­ня ко­лись-то, ко­ли я вас не пізнав пер­ше по за­ко­нах ети­ке­тальних, а так ли­ше.


- З чут­ки? - Це сло­во ви­мо­ви­ла я ми­мо­волі гірко. Зав­дя­ки лю­бові моєї тітки, я не тіши­ла­ся най­ліпшою сла­вою між знай­оми­ми..


Мов пе­ре­ля­ка­ний, підвів він го­ло­ву й ви­ди­вив­ся на ме­не.


- Ви ме­не не зро­зуміли, - ска­зав опісля лагідно. - Мені, прав­да, лу­чи­ло­ся чу­ти де­що про вас, але що я вся­ким по­го­лос­кам не довіряю, то не повірив і тим про вас і не ви­роб­ляв собі ніяко­го су­ду про вас, т. є. [24] аж до ції хви­ли­ни, ко­ли я міг оце про­чи­та­ти. За це та­кож ви­бач­те мені.


З ти­ми сло­ва­ми ви­няв хут­ко з груд­ної ки­шені сво­го пальта ма­лий зо­шит, кот­рий я з пер­шо­го пог­ля­ду пізна­ла, і мені з ли­ця зник­ла потім вся кров. У йо­го на­хо­див­ся той Ле­ною за­хо­ва­ний зо­шит, кот­рий я роз­дер­ла…


- Це вам Зо­ня пе­ре­да­ла? - бу­ли оди­нокі

1 ... 10 11 12 ... 97
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Царівна, Ольга Кобилянська», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Царівна, Ольга Кобилянська"