Читати книгу - "Де зерно, там і полова, Кропивницький"

1-й чо­ловік. Мо­же, й не вбе­реш!.. Чув я, що ніби­то він з двірських, з ла­кеїв: у яко­гось-то пол­ков­ни­ка слу­жив, та той як по­мер, а він і за­таїв гроші… Про­дав бо­га, те­пер за­па­ну­вав та й об­ди­ра мир хре­ще­ний!

2-й чо­ловік. Ох, об­ди­ра, та ще й здо­ро­во об­ди­ра! Хто раз по­пав­ся у йо­го ле­ща­та, годі вже пру­ча­тись! Усе се­ло у кор­мизі! Це ще гірш нас­та­ло як за кріпацт­ва!

1-й чо­ловік. Мо­же, й гірш!

2-й чо­ловік. То все ж та­ки па­нові вкло­няв­ся, а те­пер му­сиш кла­ня­тись пос­то­лові! Спер­шу жи­ди тільки нас об­ди­ра­ли, а те­пер вже й хре­щені лю­ди на­ча­ли гра­бу­вать! Те­пер так нас­та­ло: у ко­го гроші, той і пан!

1-й чо­ловік. І жа­ба - ри­ба, бо в воді си­дить! Дай ли­шень тю­тю­ну на люльку, бо в ме­не й на подзвіння не­ма! (Нак­ла­дає люльку і за­па­лює).

2-й чо­ловік. А як він ме­не обп­лу­тав, так нав­ди­во­ви­жу! Зас­лаб по­за­торік хлоп­чи­на мій, Дмит­ро, я, знаєш, бідка­юсь, сю­да-ту­да, за ба­ба­ми, за шеп­ту­на­ми… Ко­ли це рип двері, вхо­дить гли­тай Йо­сип, поз­до­ров­кав­ся зо мною та мерщій до хлоп­ця і ну біля нього шеп­та­ти та вишіпту­ва­ти; далі вий­няв бал­ца­ноч­ку з яко­юсь маз­зю та й по­чав хво­ро­го шу­ру­ва­ти. Що ж ти ду­маєш, по­ки ба­ба-шеп­ту­ха приш­кан­ди­ба­ла, він од­хо­див хлоп­ця, єй-бо­гу, не бре­шу! Так ото з то­го слу­чаю Йо­сип і на­чав до ме­не уча­ща­ти і по­чав на­да­ва­ти мені гро­шей на відробіток; а я дя­кую та радію, що гос­подь пос­лав нес­подіва­ну поміч. По­ди­вив­ся б ти, як він, бу­ло, увійде у ха­ту, то так дітво­ра і вкриє йо­го: то­му медівни­ка дасть, то­му буб­ли­ка, іншо­му копійку… (Зітхнув). А як прий­шлось відроб­ля­ти, так я те­пер тільки чу­ха­юсь у по­ти­ли­цю та мов­чу-мов­чу, бо сам ви­нен!.. На тім тижні прий­шов до нього та й ка­жу: "Дай­те яку ро­бо­ту, щоб вже я вам не ви­нен був". Зос­та­лось, знаєш, там за мною вісім кар­бо­ванців. Що ж він? "Не­ма,- ка­же,- ро­бо­ти, не­хай на той рік відро­биш!" Я йо­му і віддав би їх, ко­ли б бу­ли за­лишні; так де ж ті, го­луб­чи­ку, за­лишні візьмуться? Уосе­ни прий­де оп­лат­ка, ще й не­дос­та­ча бу­де! А як при­па­де тобі са­ме до скру­ту, от тоді той гли­тай і при­ти­риться в гості, ну і му­си­ти­меш на­ки­ну­ти про­цент!..

1-й чо­ловік. Па­вук, од­не сло­во-па­вук! Скрізь навк­ру­ги роз­ки­дав па­ву­тин­ня, і яка б муш­ка чи ко­маш­ка не потк­ну­лась, за­раз і зап­лу­тається.

2-й чо­ловік. Я не раз ди­ву­вав­ся, що во­но, ду­маю, за знак, що іноді при­ди­ба до нього за по­зи­кою та­ке зли­ден­не, та­ке об­шар­па­не, що на ньому од­ним од­на со­роч­ка, та й та у лат­ках, та й відкіля ж при­ди­ба? Аж верс­тов за двад­цять. Ото я й зо­рю за ним! Як, ба­чу, вер­тається, я й пе­рей­му йо­го та й за­пи­таю: "А що, вхо­пив у обидві жмені?" - "Ось,- ка­же,- дав, спа­сибі йо­му! - і по­ка­зує гроші…- Ще й обідом,- ка­же,- ме­не на­го­ду­вав і аж до ніг ук­ло­няв­ся мені, що зда­ле­ку прий­шов до нього за по­зи­кою!.." А те­пер вже я доб­ре всьо зро­зумів: він по­зи­че ота­ко­му хар­па­кові три кар­бо­ванці на вічне од­дан­ня, а той і поч­не сла­ви­ти, що ось який Йосип сер­деч­ний чо­ловік; лю­ди й ки­нуться до нього за тією по­зи­кою, як до при­час­тя: і па­ни, і міща­ни, і з на­шо­го брат­ка ха­зяїни та ду­карі; а йо­му цього й тре­ба, тут він і роз­ки­да па­ву­тин­ня!

1-й чо­ловік. А гля­неш на нього збо­ку, так та­ко­го бо­го­бо­яз­но­го з се­бе вдає, що й…

2-й чо­ловік. Він та­ки й ха­рак­тер­ник, я тобі ска­жу, і нак­ла­да з тим, що в бо­лоті… Та де ж, го­луб­чи­ку, до всього він знає.

1-й чо­ловік. О, зна!..

2-й чо­ловік. Він тобі і зна­хар, і во­рож­бит, і ко­но­вал, і все на світі!.. Піди до судді, він там аб­ла­ка­тує; на сходці ска­же сло­во, та ще як з іван­ге­ля до­дасть, так всі і за­мовк­нуть, не­на­че їм ро­ти по­заш­па­ру­ва­ло; увійдеш у церк­ву - і там він стар­ший навіть від по­па: усім дя­кам по­ря­док дає! І стар­ши­на у нього під п'ятою, і ста­но­вий під пах­вою… Я чув, як він ка­зав стар­шині, що во­ля, ка­же, прос­то­му чо­ловікові не потрібна, во­на йо­му го­ре; він, ка­же, не вміє нею ко­рис­ту­ва­тись. Клітка йо­му потрібна! Та яр­мо!.. Ко­ли ти, ка­же, ба­жаєш доб­ра тем­но­му лю­дові, то дер­жи йо­го в уди­лах, як ко­ня!

1-й чо­ловік. А мо­же, во­но й справді так тре­ба?

2-й чо­ловік (га­ря­читься). Брех­ня! Як то мож­на?

1-й чо­ловік (по­мов­чав). Па­вук, од­но сло­во - па­вук!..

2-й чо­ловік. А як лов­ко те па­ву­тин­ня роз­ки­да, так нав­ди­во­ви­жу. "Я,- ка­же,- пер­ший за­ря­тую чо­ловіка при нужді, я не до­жи­да­ти­му, до­ки-то він ще насміє до ме­не прий­ти та вкло­ни­тись… Бо інший,- ка­же,- є та­кий гор­дий, що він охітніше пом­ре з го­ло­ду або уда­виться, ніж поп­ро­сить!" Та, ка­жу, ще аж тричі пе­рех­рес­титься, та ще та­ким ве­ли­ким хрес­том,-от єй-бо­гу! "Як тілько,- ка­же,- по­чую, що та­ко­му гор­до­му при­го­да тра­пи­лась, мерщій сам біжу до нього і бла­гаю, і вкло­нюсь, щоб прий­няв від ме­не поміч!.."

1-й чо­ловік. Муд­ра го­ло­ва!

2-й чо­ловік. "А як,- ка­же,- за­ря­тую я йо­го раз, то вже він уд­воє по­ви­нен мені віддя­чи­ти!.." І за­раз до­дасть щось з іван­ге­ля: "Воз­дай,- ка­же,- де­ся­те­ри­цею!"

1-й чо­ловік. Цеб­то у іван­гелі так стоїть?

2-й чо­ловік. Еге ж!

1-й чо­ловік. А хто йо­го зна, чи стоїть во­но там, чи ні?

2-й чо­ловік. Звісно, ми сліпий на­род, не гра­мотії.

1-й чоловік. Я йо­му ви­нен три двад­цять!.. Завт­ра відне­су, хай йо­му враг з йо­го грішми! Вже вдру­ге ме­не не пійма: од­не че­рез те, що я горілки не вжи­ваю, а дру­ге…

2-й чо­ловік. І Мар­тин Хан­до­ля горілки не вжи­вав, а як піймав­ся у ла­пи гли­таєві, роз­пив­ся і звівся ні на­ що! Жінка з дітьми пішла у най­ми, а він був у шин­ка­ря за по­пи­ха­ча, з де­ся­тої чар­ки, до­ки й ду­ба не дав! Лікар як по­ло­су­вав, то ска­зав, що горілка у ньому зай­ня­лась!..

ЯВА 2

Ті ж і 3-й чо­ловік.

3-й чо­ловік. Ану, ру­шай­мо до­до­му!

2-й чоловік (підняв­ся). Чо­го там так дов­го ба­рив­ся?

3-й чо­ловік. Та там до­ко­сив Бич­кові про­со!

2-й чо­ловік. А ти ба­га­то йо­му ви­нен?

3-й чо­ловік. А не пи­тай! Дос­та­неться батьківщина і дітям, і вну­кам!

1-й чо­ловік (підняв­ся). Ні, ме­не не пійма вже вдру­ге!..

Пішли.

ЯВА З

Дівчата, іду­чи з по­ля, співа­ють; у всіх