Читати книгу - "Поезії. Книга V, Олександр Олесь"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Я ще вернуся! Гарячим вітром,
Потоком гірським до вас вернусь,
Я обпалю вас палким диханням,
Могучим громом збуджу я вас.
В долинах ваших застогне вітер,
Пустелі ваші поток заллє...
На сині гори побіжете ви,
До неба руки здіймете ви.
О, час мій прийде! І він в дорозі,
І він шукає мене в ярах,
Де я, упавши на камінь, плачу
І слізьми-кров’ю все не зійду.
«Хіба не сонце ти прекрасне…»
Хіба не сонце ти прекрасне,
Що будить землю в час весни,
Хіба не вітер ти майовий,
Що навіває срібні сни?
Хіба не квітка ти привабна,
Що береже в диханні смерть...
І ще хіба тії отрути
Моя душа не повна вщерть?
1915
«Над нами ніч безрадісна, осіння…»
Над нами ніч безрадісна, осіння.
Ми горнемось, ховаємось, тремтим...
А десь в пітьмі несеться голосіння
З прокляттям віковим.
І мало нас... і як іти із ночі?..
Не сплять, пильнують хижі вартові...
Хтось гостре спис, хтось шаблю точе,
Хтось лізе по траві.
Куди іти... кудою нам тікати...
Оточені зусюди катом ми...
Коли не смерть, так вічні грати
Проклятої тюрми.
Над нами ніч безрадісна... осіння...
А там, десь в душах, день ясний без бур,
Весна, тепло і сонячне проміння,
І тихий-тихий дзвін бандур.
1910
«Із панських прихвоснів-рабів…»
Із панських прихвоснів-рабів
Ми людьми з прізвищами стали
І вголос прізвища сказали
Під зле сичання ворогів.
З своїх подертих сорочок
Ми прапор в темну ніч пошили
І кров’ю власною скропили
При тихім сяєві свічок.
Ми йдем до кращою життя,
Нам мрія шлях квітками вслала,
Однаково: потала так потала!
Але назад немає вороття...
І. Ч.
Я таким лишився, як колись і був,
Наших днів дитинства я ще не забув...
Не забув я сонця, сонячних привітів,
Снів і мрій юнацьких, вільних заповітів,
А мужицькі сльози, а мужицький гнів
Бережу я в серці до останніх днів.
Правда, я зігнувся в бурі життьовій,
І тремтить останнє листя моїх мрій,
Але в серці й досі ще огонь палає,
І рука то кобзу, то меча тримає,
І коли я плачу, то шумлять ліси,
І в лісах пташечі мовкнуть голоси.
«Горять огні і самоцвіти…»
Горять огні і самоцвіти,
Дзвенять веселі голоси,
І, повні грішної краси,
Цвітуть і усміхи, і квіти.
Сам Гріх стоїть в червоних шатах,
Сміється громом перемог,
Стріва людей з усіх дорог
І їх вітає в вільних хатах.
1916
«Гриміть, потоки, летіть по горах…»
Гриміть, потоки, летіть по горах,
Несіть долинам пісні весняні,
Будіть тривогу в німих просторах,
П’яніть тверезих, потоки п’яні!
Щоб зашуміли ліси зелені,
Щоб налетіли вітри шалені,
Щоб завернули волю зрадливу
На наше поле, на нашу ниву.
1916
«Чому я барвінком в гаю не стелюсь…»
Чому я барвінком в гаю не стелюсь,
Де ніжки твої ластівками літають...
Де руки-лілеї назустріч комусь
Квітки лісові простягають?
Чому не літаю я вітром в гаю,
Де ввечері сяєш ти, зоре?
Схопив би на крила я пташку свою,
Одніс би за гори, за море.
«Чом ти між нами, чом не на ниві…»
Чом ти між нами, чом не на ниві,
Де твої сестри-волошки цвітуть,
Там, де воркують колосся щасливі,
Там, де джмелі над квітками гудуть?
Вернешся ти - і тебе не пізнають:
Личко зів’яло... на віях роса...
«Де ти, о сестро, блукала,- спитають,-
Де твоя, сестро, змарніла краса?»
В відповідь ти тільки глянеш з журбою,
Схилиш голівку свою до землі...
Стануть волошки в сльозах над тобою,
З жахом одскочать од тебе джмелі.
1916
«Ти все любиш його безнадійно…»
Ти все любиш його безнадійно,
Моє щастя і сестро моя...
О, для мене ти рідна подвійно,
Бо люблю безнадійно і я.
Будем разом ридати по мрії,
Ти по ньому, а я по тобі,
Доки серце в огні спопеліє,
Доки очі погаснуть в журбі.
«Скільки слів-казок казалось…»
Скільки слів-казок казалось
І усмішок розсипалось
Над ставком, в гаю!
Ледве, ледве не зірвалось:
«Раю мій! люблю!»
Так, «люблю» ми не сказали,
Ми все ждали, одкладали,
Розтягали час,-
Ми все
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Поезії. Книга V, Олександр Олесь», після закриття браузера.