Читати книгу - "Стріляй, як дівчисько"

На початку квітня я сіла на довгий рейс до Японії, радіючи, що почалося доросле життя. Правда, я трохи побоювалася того, що воно приготувало для мене. Я була заміжня, однак мене з чоловіком розділяли океани й континенти. Я працювала, щоб досягти своєї мрії, перебуваючи в такому кар’єрному полі, де домінували чоловіки. Тут було повно людей, які ставилися до мене так, ніби мені серед них не місце. Більшість уважала, що я виконуватиму роботу погано, одначе в мене все виходило. Мені доводилося починати все спочатку й здобувати довіру щоразу, як я опинялася в новій команді. На тому етапі моєї кар’єри це відбувалося раз чи два на півроку.

Проте я мала найкращого друга, Єгера, що летів зі мною, сидячи в клітці, у вантажному відсіку літака. У ветклініці мені дали слабке заспокійливе, з яким більшу частину дороги він міг проспати, і перед злетом він охоче з’їв цей «чарівний гот-дог». Нам треба було пересидіти ніч в аеропорту Токіо, і мені страшенно не подобалося, що я не можу випустити його з клітки. Я спала, просунувши пальці крізь ґрати й пестячи його. Його рожевий ніс – для вівчарок це рідкість, у них зазвичай носи чорні – я ніжно називала маленьким свинячим рильцем. Було неймовірно мило спостерігати, як Єгер спокійно спить у клітці, поклавши голову на свою іграшку – маленьку свинку. Я прокинулася від охання й ахання японців довкола. Усі питали, чи можна сфотографуватися з тим лагідним велетнем, що у мене в клітці. Очевидно, такі великі собаки в Японії трапляються рідко.

Мій чоловік, який досі був кадетом і навчався в університеті Техасу останній рік, ще не працював, тож я зі своєї крихітної зарплати мала оплачувати і свої рахунки в Японії, і чоловікові рахунки в Остіні. То була тяжка зима. Часом я не могла собі дозволити навіть увімкнути обігрівач, а тому багато ночей просиділа в ліжку у двох парах штанів і шкарпеток за читанням інструкцій до літальних апаратів. Однак мені не було самотньо: я завжди могла пригорнутися до великого пухнастого Єгера, щоб зігрітися.

Моїм першим завданням на базі в Японії було керувати ланкою спеціалістів-ремонтників. У Повітряних силах персонал має багато рівнів організації: найменшу групу зазвичай називають ланкою, а найбільшу – крилом. Кожне крило поділяється на групи, групи – на ескадрильї, а ескадрильї – на ланки. Залежно від обсягу роботи, яку повинна виконати ланка, кількість людей у її складі може коливатися від десятка до кількох сотень. Спеціалісти-ремонтники працюють у підсобних майстернях – там відбувається весь «закулісний» ремонт, коли літальний апарат прибирають з аеродрому. Більшість ремонтних робіт проводять саме ланки спеціалістів-ремонтників (авіа-ПММ, двигуни, радіоелектронне обладнання), але до швидкого ремонту вдаються просто на аеродромі. «Аеродромом» я називаю доріжку для рулювання, ангари й паркомісця літаків, а також будівлі, в яких живе технічний персонал і пілоти. Більшу частину, якщо не всіх, новеньких офіцерів спочатку «обкатують» у цих підсобних майстернях і аж тоді посилають на аеродром.

Люди, які працюють на аеродромі, живуть і дихають за його розкладом. Працювати на аеродромі означає швидко розвернути літальний апарат, підготувати його до польоту й переконатися, що летіти на ньому безпечно. Часто для цього треба відпрацьовувати чотирнадцятигодинні зміни під крижаним снігом, що його навсібіч розвіює вітер. Я мала відпрацювати в майстернях шість місяців, перш ніж зароблю собі місце на аеродромі. І хоч я розумію, що це все звучить не надто привабливо, мені хотілося бути саме на аеродромі, в епіцентрі всього дійства, – вчитися й долати випробування щодня.

Першого тижня в Японії, готуючись звітувати своєму першому командирові, майорові Джонсону, я зробила геть усе, що наказали інструктори КПОЗ. Попрасувала синю форму, схожу на такий собі синтетичний діловий костюм. Тоді на піджак, симетрично до значка з іменем, гордо почепила «навчальну» стрічку, яка означала, що я пройшла весь курс; начистила взуття, зібрала й туго заколола волосся. Я повідомила про своє прибуття, сіла прямо, наче кілок проковтнула, на стілець біля його дверей і стала терпляче чекати, коли мене покличуть.

– Дженнінґз… Ходи сюди, – гукнув він.

Я несміливо зайшла в двері й зупинилася за півметра від столу. Коли я завченим рухом вітала його, то ледь стримувала усмішку. Я була в захваті від того, що моя кар’єра почалася, що я зустрілася зі своїм першим командиром і що він наступні двадцять років, без сумніву, буде мені за ментора. Я не могла дочекатися, коли вже почну перебирати від нього досвід.

У кабінеті майора Джонсона стояв присмерк, пахло мускусом і сигарами. Майор сидів, але в ньому все одно вгадувалася солідна фігура й грубуваті манери. На зріст він був близько двох метрів і нагадував мені снігову людину, тільки безволосу. Його поголена потилиця і скроні, коротко підстрижене волосся на маківці – стандартна стрижка військових – демонстрували велику голову, яка добре пасувала до його кремезного тіла.

– Сер, лейтенант Дженнінґз, згідно з наказом, звітує!

Мене вчили, що козиряти треба, доки не дістанеш відповіді. Я зосередила погляд на уявній точці попереду, але бачила, як майор Джонсон оглядає мене згори донизу, оцінюючи, як чітко я дотримуюся військових правил.

– Дідько, – сказав він собі під носа. – Лейтенанте, щойно місячний цикл стане на заваді вашій роботі, вас буде звільнено. Тепер геть звідси.

Він навіть не відкозиряв мені. Просто перевів очі на комп’ютер, зігнорувавши мене, і не сказав більше жодного слова. Я заціпеніло стояла, все ще віддаючи честь, шокована почутим. Потім, усупереч тому, чого мене навчали, я повільно опустила руку й повернулася кругом. Фактично, на його думку, я навіть не заслуговувала на вітання у відповідь, і моя присутність у його ескадрильї не віщувала нічого доброго. Я й гадки не мала, чому він так мене не поважає, хоч ми щойно зустрілися. Ідучи з його кабінету, я обдумувала можливі причини такого ставлення. Мене перевіряють? Я маю йому протистояти? Я вирішила зачекати кілька днів і придивитися до нього. Виявилося, що мої страхи були небезпідставні. Про якийсь особливий урок тут не йшлося. Він просто був козлом і ненавидів жінок. Мені ж доводилося високо тримати голову, загартовуватись і вчитися знаходити спільну мову з людьми, які відкрито зневажали все, чого я намагалася досягти. Це не вперше я мала прикусити язика. І, очевидно, не востаннє.