Читати книгу - "Крути 1918"

– Балакуха ти, Нададзе.

Останні слова мадемуазель Яворської навряд чи хтось почув, окрім неї, – ніч уже давно поступилася новому дню. Дортуар спав. Заснула й Софія, сподіваючись, що їй насниться не іспит, а щось радісніше.

Так, Інститут недарма ретельно готувався до балу, недарма прикрашали стіни й балкони, недарма паркет натирали до дзеркального блиску. На хорах гримів оркестр, величезну залу осявали не сотні – тисячі вогнів, що відбивалися в доброму десятку дзеркал, почеплених поміж вікнами, як у царському палаці. Ґрати, за якими раніше збиралися родичі інституток, уже зняли, і місце, де вони стояли, навряд чи можна було б відшукати – віднині і братам, і батькам, і матінкам, і сестрам, і кавалерам дозволили кружляти в танці інституток, пригощати їх ласощами та напоями. Мадемуазелі ж, щоправда лише випускниці, віднині могли запрошувати на свята своїх кавалерів. І більше не вдавати, що це кузен, або троюрідний брат, або племінник покійного вітчима.

Її ясновельможність мадам начальниця, яка й сама так поводилася замолоду, вирішила, що немає нічого поганого в тому, щоб дівчата покинули хитрувати чи відверто брехати. На подив пані начальниці, скасування заборони відбулося легко – адже багато пань з Опікунської ради також колись були інститутками. А отже, чудово пам’ятали, як неприємно, коли батько чи матінка лише з-за ґрат можуть милуватися своїми донечками, які так подорослішали.

Вузькі столи із частуванням вражали сьогодні вихованок і срібними відерцями з шампанським, і величезними чашами крюшону, і незвичайними фруктами, доправленими з усіх усюд.

– Ну чим не Варшава, – зітхала мадам Савицька, одна з пань-опікунок.

– Краще, шерочко. – Матінка Софії обійняла свою давню подругу. – Набагато краще. Та й душевніше.

Стіни Інституту, певно, ніколи не бачили такого сліпучого сяйва коштовностей, такого барвистого параду суконь щонаймодніших фасонів, які відтіняли ошатні фраки та сюртуки. На окрему увагу заслуговували пани військові. Парадні мундири виблискували нагородами, золотом мінилися еполети, зброя в піхвах була вичищена до блиску і могла посперечатися у своїй сліпучості з коштовностями пань.

– Ах, медам, якими сірими й блідими ми виглядатимемо на такому блискучому тлі… – прошепотіла Софія, підглядаючи в ледь прочинені двері, що вели з коридору в залу.

– Яворська, ну що за дурниці! Ти така гарненька, що Олекса Савицький не забуде освідчитися тобі в найніжніших почуттях. Та і де це ще зробити, коли не на балу. Ах, це так романтично.

Вихованки, за звичкою вишикувавшись парами, заходили в блискучу залу. Всі нагороди вже було вручено, всі похвальні листи отримано, на всіх очікував вечір, присвячений тільки задоволенням.

Урочистий марш, написаний паном Глинкою, супроводжував вихованок на всьому шляху від входу в невпізнавану залу до місць, спеціально відведених для них.

Перше відділення, сяючи почепленими шифрами, гордими та милими усмішками, новою, незвичною для себе красою, наближалося до наставниць. І тут їх чекав останній із сюрпризів, на які такою щедрою виявилася пані наставниця. Не сухі слова похвали, а кавалери чекали появи інституток. Перший святковий танець, як розважливо вирішила її ясновельможність, напевно запам’ятається значно краще, аніж навіть сотня похвал, що прозвучать цього вечора.

Дівчата, такі несхожі на себе звичайних, були здивовані. А деякі з матерів, що теж колись навчалися в Інституті, ледь не відкрито заздрили своїм дорослим донечкам.

Щойно залунали звуки полонезу, як до Софії підійшов офіцер у парадній формі й запросив на танець. Дівчина, не тямлячись від здивування, упізнала в цьому офіцерові Олександра, милого Олексу Савицького, давнього приятеля, того самого, з яким лазила по мед, ловила в річечці рибу і лякала шерочку Тамару привидами, загорнувшись у старі батистові простирадла.

Від повільних м’яких кроків Олександра, того, як ніжно він вів дівчину в танці, Софія втратила дар мови. Майже половину кола вона мовчала, аж поки не відчула, що оговталась від подиву.

– Олександре, вас просто не впізнати, – нарешті змогла вимовити вона.

– Ви мені лестите, Софіє. Це вас не впізнати – ви прекрасні, мов принцеса з казки…

Софія не придумала відповіді й визнала за краще змінити тему.

– А ваш молодший брат теж тут?

– Так, звісно, адже наша матінка – одна з пань-опікунок. І дуже дбайливих, мушу сказати. Батько навіть гнівався на неї за таке старанне служіння чужим дочкам…

– Та ви жартуєте, – мимовіль розсміялася Софія. – Генерал гнівався на вашу матінку? Я навіть уявити собі такого не можу. Вони ж просто ідеальна пара. Якими були й мої батьки, поки тато не помер.

– Не будемо сьогодні про сумне, мила Софіє. Адже це ваше свято, перший ваш бал.

– Так, маєте слушність, Олексо. Але де ж Андрій?

– Та он він, подивіться, веде в танці вашу подругу.

Андрій і справді вів у полонезі Тамару. Це видовище чомусь неприємно штрикнуло Софію. Та вже наступної миті вона забула і про Андрія, і про подругу – полонез скінчився, і Олекса, вклонившись, поцілував їй руку.

– Не треба…

– Софіє, прошу вас, вислухайте мене…

Та Софії не хотілося зараз нічого слухати, хоча Олександр говорив дуже серйозно.

– Ах, друже мій, тут так задушливо. Може, ходімо на терасу?

– Як хочете. Хвилинку, я наздожену вас.

У залі справді було задушливо. Софія із задоволенням буквально пила свіже червневе повітря і милувалася густо-синім вечірнім небом, на якому спалахували яскраві літні зорі.

– Точно як минулого літа, – пробурмотіла дівчина.

– Ви маєте слушність, люба моя, – пролунав позаду голос Олекси. – І нарешті я можу сказати те, що мріяв сказати вам ще минулого літа.

– Не треба, Олександре…

– Софіє, прошу, вислухайте мене. Я людина військова, не люблю невизначеності. Мої мрії, як мрії будь-якого чоловіка, прості: власний будинок, дозвілля, присвячене звичайним радощам життя, родина. Та часи зараз неспокійні. І про прості мріяння можна забути. У будь-якому разі, Софіє, знайте, що для мене немає нікого кращого від вас. І якщо на те воля наших батьків…

– Так от ви де сховалися, – вибіг на терасу Андрій.

– Ох, братику, як же ти невчасно… – упівголоса пробурмотів Олександр.

Проте Софія зраділа появі Андрія й із задоволенням відповіла:

– Лише на хвилинку вийшли, Андрію. Як вам наш бал? Як Тамара?

Юнак розсміявся і тільки махнув рукою.

Бал відгримів уже місяць тому, й інститутки роз’їхалися по оселях. Декілька днів дівчина просто оговтувалася, знову звикаючи до рідних стін, цокання настінного годинника