Читати книгу - ""Володар Всесвіту", Микола Олександрович Дашкієв"

Але до уявного щастя було ще дуже й дуже далеко! Тільки-но він надів шолом, як почув:

— …А чи не пізно, моя люба?

— О, ні, ні, Генрі! Я хочу, нарешті, побачити ваші чудеса!

Отже — Харвуд з дочкою мільйонера таки йдуть сюди!.. Наближається хвилина, яка вирішить все.

Джека охопив дивний спокій. Обвівши поглядом кімнату, інженер зупинив свій вибір на масивному бронзовому прес-пап'є, — в сильних руках воно стане за страшну зброю. Визначив на око відстань до головних предметів, щоб запам'ятати їхнє взаємне розташування. Підняв і поклав на стіл кинутий ним раніше олівець. Потім вимкнув інтегратор і помацки добрався до дверей. Став за портьєрою.

Минула хвилина, друга, третя… А кроків у коридорі не чути.

Чекання ставало нестерпним. Вже або так, або інакше — аби тільки швидше.

— Ну, іди ж, іди! — шепотів Петерсон, ледве стримуючи нервовий дрож.

Джек належав до категорії людей, які здатні на рішучі, одчайдушні вчинки, але тільки в хвилини афекту. Всяке загаяння розхитувало йому волю, будило сумнів у доцільності задуманого, надавало змоги шукати якийсь інший, кращий вихід з становища.

Ось так трапилося й зараз. Збудження заступили апатія й байдужість. Примара золотого тільця вже не бентежила душу. Над усе в світі захотілося опинитися на своєму ліжкові й заснути.

Можливо, саме через це Джек і втратив єдиний зручний момент.

Петерсон чекав на Харвуда з коридора. А бос з дочкою мільйонера з'явились несподівано, раптово, — як з-під землі. Стіна за бетонною брилою легко слизнула вниз, і виявилося, що кабінет боса є лише частиною величезної лабораторії.

Петерсона й Харвуда розділяла відстань хіба що трохи більша за метр. Варто було напружити м'язи, стрибнути, і…

Але приголомшений, засліплений яскравим світлом Джек Петерсон у першу мить розгубився, а коли схаменувся — було вже пізно. Харвуд і Бетсі Кніпс пішли до грандіозної споруди, яка стояла на бетонній підставці посеред лабораторії.

Це було щось схоже на збільшеного в тисячі разів жука-плавунця, що підібрав під себе ноги. Тільки навряд чи хоч один із цих водяних мешканців мав такі досконалі Обтічні форми та такий бездоганно блискучий панцир з прозорої пластмаси. А коли Харвуд натиснув на якусь кнопку, схожість ще посилилася: під панциром замерехтіли, запульсували численні вогники радіолампочок — так, наче споруда ожила і ось-ось рушить з масивного п'єдесталу, знищуючи все на своєму шляху.

Нікель і скло, пластмаса й проводи, химерні котушки, перемикачі, циферблати приладів — усе загалом створювало величну, неповторну картину. Двоє людей поруч цієї споруди здавалися жалюгідними, немічними комашинами.

Дочка мільйонера позирала на головний інтегратор з захопленням і навіть острахом.

— О, яка феєрія! — прошепотіла вона в захваті. — То оце й є отой мозок, з яким нездатні змагатися наймудріші з мудрих?!

— …і який цілком покірний вам! — галантно додав Харвуд.

— У такому разі, я хочу негайно скористатися з свого права! Кажіть, на яку кнопку треба натиснути?

— Ні, Бетсі… — Харвуд пригладив рукою своє волосся і, ведучи за собою дочку мільйонера, пішов до канапи. — Не слід вам торкатися цієї машини. Вона — страшна… Сідайте, моя люба. Помріємо удвох. Ви чули про такого собі професора Темплера?

Бетсі, безтурботно хитаючи ногою, зморщила ніс:

— А, це отой божевільний піп?

— Ні. Дуже тверезий фізик, спеціаліст з автоматики й телемеханіки. Він сконструював прилад, бундючно названий — «радіомозком». Цей апарат має понад десять тисяч радіоламп і займає триповерховий будинок, розв'язує найскладніші математичні задачі, реагує на колір, звук…

— А у вашому апараті, мабуть, аж сто тисяч лампочок?

— О ні, — самозакохано посміхнувся Харвуд. — Менше за тисячу!.. Так оцей Темплер висунув надзвичайно сміливу гіпотезу про створення мислячих роботів. Машина з найпримітивнішою, звірячою свідомістю, автомат, який сліпо виконує накази розумної сильної людини, — хіба це не ідеальні солдати, робітники, фермери? Мислячі машини, кинуті проти комуністів, протягом кількох тижнів встановлять на землі золотий вік. Мислячі машини не зрадять і не обернуть зброю проти нас. Хай вони гинутимуть сотнями й тисячами — інші, ще більш примітивні мислячі автомати на заводах поновлять лави наших сталевих солдатів… Робітників — знищити… Фермерів — стерилізувати… Міста — зруйнувати… Хай на землі настане ера божественних людей!

Харвуд був страшний. Його високе чоло почервоніло й спітніло, тонкі губи хижо скривилися, пальці судорожно охопили коліно. Дочка мільйонера дивилася на нього з захопленням і острахом.

А Джек стояв у своїй схованці, похитуючись. Почуте виходило за межі найрозгнузданішої уяви.

Кров… Озера, моря, океани крові, — ось що лишила б після себе мисляча машина… Ні, цього не повинно статися!

— Професор Темплер правий, — уже спокійніше провадив Харвуд. — Новий світ, справді, треба воздвигнути на плечах роботів. Але мій колега, на жаль, ні машина для обчислень обладнана десятьма тисячами радіоламп, — хоча й мікрогабаритних, — то скільки ж їх потрібно для мислячого літака, наприклад?.. Сто тисяч?.. Мільйон?

Харвуд замовк і, пригорнувши до себе дочку мільйонера, зашепотів.

— Я пішов іншим шляхом. Роботами, автоматами в мене стануть живі люди. Тобто, не люди, а всілякі там негри, китайці та до них подібні. Оця машина… — він показав на агрегат посеред залу, — може відтворювати записані на плівку почуття жаху, неймовірного болю, радощів, сп'яніння — чого завгодно!… Настане час, і я з її допомогою прищеплю мільйонам людей звірячу ненависть одне до одного!.. Хай це-буде Росія й Китай, наприклад… Вони перегризуть одне одному горлянки!..

— А ми? — дочка мільйонера тремтіла.

— Ми?! — злісно зареготав Харвуд і, підбігши до інтегратора, схопив «радіошолом». — Ось ваша корона «Цариці Космосу». Хай на ній не виграють діаманти, але з нею ви зазнаєте неземного блаженства!.. Дивіться: я вмикаю прилад… За кілька хвилин ви будете бачити й чути те, що сховане від усіхсмертних назавжди!

Харвуд надів «радіошолом». І в ту ж мить Джек Петерсон зрозумів, що зволікати не можна: Харвуд почує його подих, биття серця,