Читати книгу - "Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв"

Це було сказано таким рішучим тоном, що всі зрозуміли — сперечатись марно.

— Гідростат треба врятувати! Зоря може підхопити його! — палко вигукнув науковий співробітник Прохоров. — Якщо його не можна взяти з собою на північ, то треба комусь із нас зануритися в гідростаті на максимальну глибину і там відсидітись, поки зоря одриватиме верхівку океану, а згодом спливти на поверхню. Я спущуся. Хто зі мною?

Залкінд, Дудін і Савич підняли руки. Шипольський щось обмірковував, потім спитав капітана:

— А що буде з професором Тюменєвим та його співробітниками, коли вони прибудуть до острова Туам і не знайдуть тут теплохода? На зворотний шлях у них не вистачить пального і харчів. Населення Туаму та інших островів давно евакуйовано. Гідростата, навіть коли він спливе, вони можуть і не помітити і тоді загинуть в океані або ж у небі, захоплені зорею.

Капітан Виноградов розвів руками.

— Сумно, — промовив він, — але що станеться з академіком Шипольським та його співробітниками, коли ми затримаємось?

— Я прошу почекати хоч кілька годин, — сказав Шипольський.

Виноградов відмовлявся. Шипольський наполягав, співробітники підтримували його. Виноградов тяжко зітхав, витирав з лоба піт, але повторював:

— Ні!

— Підводний човен на горизонті! — крикнув вахтовий.

— Це, мабуть, він! — схвильовано вигукнув Шипольський. — Ходімо!

Всі піднялися на капітанський місток. До теплохода швидко підходив великий підводний корабель. На містку стояв Тюменєв і махав капелюхом.

Вони стояли один проти одного, два славетні вчені: високий, кремезний, рум'яний, з пухнастими вусами вісімдесятичотирьохлітній океанограф академік Шипольський і сивоусий, сивобородий бадьорий старик — астроном Тюменєв.

Навколо них шанобливо стояли молоді співробітники

Шипольського.

— Летімо на зорю, Антонію Йосиповичу? — пожартував Тюменєв, міцно потискуючи руку Шипольському. — На Беті, певно, є океани, вивчати будете.

— На мій вік і земних вистачить, Іване Івановичу, — всміхаючись, відповів Шипольський. — У Ленінграді не переконали мене, а тут і поготів не переконаєте. Он що робиться! — І він широким жестом показав на горизонт. — Пізнувато ваша зоря з'явилась. Я встиг зістарітись. Куди мені летіти?

— Дурниці! Старості нема. Старість — це вигадка. То ж бо й воно. Гляньте на мене.

— Та ви зовсім молодий порівняно зі мною… — сказав Шипольський,

— Молодий! То ж бо й воно. Ну, як ваші підводні експедиції?

Шипольський почав захоплено розповідати про незвичайні знахідки в глибинах океану, про загадкових глибоководних тварин, про розкриті таємниці, які океан тисячоліттями ховав од людей. Щоки його ще більш порожевіли. Він забув про свої роки, про подагру і глухоту; забув про те, що перебуває серед бурхливого океану і що над головою виблискує зловісна зоря.

Тюменєв нетерпляче слухав ученого: від темних океанських глибин думки старого астронома летіли мимоволі до темних глибин неба.

Капітан Виноградов ходив по капітанському містку, дивився на хвилі, на небо й сердито сопів. Він не міг дочекатися, коли настане відплив. Хоч би швидше насадити в гідростат Тюменєва з його супутниками і тікати, тікати на північ, рятуючи життя довірених йому людей та майно.

А Турцев стояв на борту і дивився на океан, на зеленій поверхні якого блищала червонувата пляма — відблиск зорі Абастумані. Праворуч від теплохода виднівся місток підводного корабля, в якому прибули Тюменєв та Архімед.

Капітани підводного корабля і теплохода вирішили повертатися назад разом, щоб, коли треба буде, прийти на поміч один одному.

Прямо перед Турцевим зринала, як поплавець, верхня надбудова гідростата. На палубі, махаючи рукою, стояв невисокий чоловік. Архімед придивився і пізнав Миколу Володимировича Савича — третього учасника польоту, молодого океанографа, помічника Шипольського. Турцев усміхнувся й помахав йому у відповідь.

Архімедові згадалась поїздка до Ленінграда, вечори в просторій квартирі Шипольського, на яких вони обговорювали плани реконструювання гідростата для польоту на Бету. Згадалося побережжя моря. Заклопотаний Савич з руками, замащеними машинним маслом. Ознайомлення з гідростатом, з його складними машинами, розумними приладами.

І ось їхні життєві шляхи зійшлися тут, в океані, щоб далі йти разом. Куди? В невідомість…

— Привіт, Савич! — кричить Архімед, але шум хвиль заглушає його голос.

Багряне сонце схилялося за горизонт. Був відплив — найнижчий за весь час проходження зорі перед найвищим — критичним припливом.

Маріанські острови і острів Туам ніби виросли, піднеслися над водою на небувалу височінь, оголивши вкриті черепашками, водоростями та коралами скелясті «фундаменти», які споконвіку ховалися під водою. З'явились невідомі нові острови — мокрі, голі, мертві, що ніколи не бачили сонця.

Був рідкий час затишшя: повітря нерухоме, спокійний океан.

Цим затишшям треба було скористатися, щоб перебратись на гідростат, навантажити харчі і великий парашут для пуску гідростата на Бету, а також легкі астрономічні прилади, зроблені спеціально на замовлення Тюленева.

Від теплохода до гідростата й назад швидко рухався моторний човен. На містку гідростата вже стояли Тюменєв, Архімед і Савич, наглядаючи за роботою. Наукові співробітники Шипольського справлялися з нею не гірше за справжніх матросів та вантажників.

Уже майже все було навантажено. З останнім рейсом на моторному човні прибув Шипольський. Йому було важко піднятися стрімким трапом, і він попрощався з товаришами, що відлітали на зорю, стоячи на човні.

— Ну, а ви як? — запитав Тюменєв.

— А ми, — відповів Шипольський, — як кажуть, на всіх парусах негайно йдемо на північ. Щасти ж вам! Прощавайте!

Останній вантаж прийнято. Співробітники Шипольського спустилися трапом і скочили один за одним у моторний човен. На містку гідростата лишились тільки Тюменєв, Архімед і Савич.

Останні прощальні вигуки,