Читати книгу - "Відважні, Олександр Ісаєвич Воїнов"

Такого довір'я Миколка не чекав. Скільки разів йому кортіло хоч поторкати апарат, біля якого чаклував старий фотограф, але це здавалося йому настільки неможливим, що він і не пробував. А тут несподівано сам несе триногу. На вигляд вона така важка і масивна, а насправді зовсім легка, з сухого ясеня.

Миколка йшов поруч з Якушкіним, уявляючи себе його зброєносцем.

— Житимеш у мене, — казав Якушкін, — я тебе багато чого навчу…

— І фотографувати?

— Звичайно.

— А це дуже важко?

— Важко, але ти, напевне, зможеш, якщо будеш старанним і працьовитим…

Миколка уважно глянув на Якушкіна — чи не жартує він, але той легенько поплескав його по плечу:

— Станеш добрим фотографом… Ми з тобою таке діло розгорнемо!.. Я сидітиму в касі, а ти фотографуватимеш…

— Великим апаратом?

— Авжеж, найбільшим.

Вони без пригод дісталися до будинку Якушкіна, що стояв на околиці, за перекошеним дерев'яним парканом, колись зеленим, а тепер брудно-сірим. Будиночок був невеликий і наче врослий у землю. Збудований ще в середині минулого століття, він змінив чимало господарів, які, видно, не дуже про нього дбали. Стіни побуріли від часу, розхитаний ґанок загрозливо рипів, коли на нього ставала нога, а на вхідних дверях висіли клапті повсті. Всередині будинок теж був запущений і непривабливий. Як не дивно, майже ніщо в ньому не свідчило про професію господаря. На стінах не висіли великі фотографії, не видно було альбомів, тільки в темній комірчині, що прилягала до кухні, стояли банки з розчинами, фіксажем та інші речі, без яких не може обійтися фотограф.

У цій хижці Миколка відчув себе напрочуд легко і вільно. Якушкін поставив апарат на столик перед потьмянілим дзеркалом у чорній рамі і одібрав у Миколки триногу.

— Ну, синку, — сказав він, — ось ми і прийшли. Зараз я тебе нагодую і напою чаєм…

Але Миколці самому захотілося діяти.

— Ви вже сидіть, — сказав він діловито. — Де у вас тут самовар? Я сам його поставлю…

Якушкін посміхнувся:

— Самовара в мене немає. Є тільки чайник. Вода у відрі за дверима, а керосинка на плиті… Ти, я бачу, молодець. Ну, допомагай, допомагай дідові…

Поки Миколка порався з чайником, Якушкін накривав на стіл. Він дістав з шафи шматок сиру, хліб і трохи масла.

— Ти називай мене Іваном Митричем, — сказав Якушкін, помітивши, що хлопець почуває себе ніяково, звертаючись до нього, — і не дуже метушись, присядь, відпочинь… Де це ти цілу добу пропадав? Я шукав тебе, просто з ніг збився. Думав, ти зовсім пропав…

Миколка розповів йому про все, що сталося з ним від того моменту, як його з площі повів до себе дядько Микита. Не розповів тільки про підслухану нічну розмову. Хоч Якушкін і викликав у нього довір'я, але щось підказувало йому — цю таємницю він нікому розкривати не повинен.

Мовчки вислухавши історію про те, як дядько Микита виказав утікача, Якушкін сидів мовчки, щось напружено думав.

— Який падлюка! — раптом сказав він. — Який зрадник! Продався за банку консервів!.. Ти добре зробив, що втік од нього.

— А якщо дядько Микита прийде сюди? — запитав Миколка.

— Не прийде, — впевнено відповів Якушкін, — він боягуз. Тебе ж він до себе нишком привів?..

— Сказав, щоб я не підходив до нього близько, а йшов ззаду…

— От бачиш!.. Він тебе з дому не хотів випускати, боявся, що поліцаї пронюхають, кому він доводиться родичем… Ну, нічого, є люди, які всьому ведуть облік…

— І ви їх знаєте? — схопився Миколка.

Але дивно — Якушкін якось зразу замкнувся, і його кошлаті сиві брови зовсім прикрили очі.

— Ну, це до діла не стосується, — ухилився він од прямої відповіді. — А твій дядько Микита ще за все відповість! За все!.. — І фотограф суворо погрозив пальцем. — І за життя твоєї матері відповість. Недолюдок!

У Миколки від болю защеміло серце. Він боровся з бажанням розповісти Якушкіну все до кінця: і про ту нічну розмову, яку він підслухав, і про явку в домі вдови, і про батька, який мучиться в таборі, і про те, що він хоче добитися до Геннадія Андрійовича й попросити в нього допомоги…

— Поглянь-но, здається, закипів чай, — сказав Іван Митрич, — кришка стукотить. Заварка в шафі.

Миколка вийшов на кухню. Чайник справді вже кипів, з носика клубочилась пара.

Хлопчик ухопив за залізну дужку, але пара обпекла йому пальці.

— Ой!..

— Що з тобою? — запитав з другої кімнати Іван Митрич.

— Пальці обпік, — відповів Миколка.

Але скрикнув він не лише тому, що обпік пальці. За вікном під тополею стояв дядько Микита. Звідки він узявся? Щойно Миколка дивився у вікно — в дворі не було нікого. Помітивши, що Миколка дивиться на нього, дядько Микита якимсь благальним рухом руки приклав пальці до губів. Що це означає? Попередження? Миколка повинен мовчати?..

Хлопець мимоволі обернувся: чи бачить дядька Микиту Якушкін? Старий переставляв у своїй комірчині якісь банки, і звідти долинав його глухий, надривний кашель. Коли Миколка знову обернувся, дядько Микита вже зник. На стежці, що вела до паркана, нікого не було.

Але в цей час рипнули східці, хтось довго шарив у темних сінях по дверях, шукаючи ручку, і, не знайшовши її, відчинив двері, потягнувши їх, мабуть, за клапоть повсті.

«Дядько Микита! Тікати, якнайшвидше тікати від цієї людини!» Зарипіла на іржавих завісах рама, брязнули шибки, що ледве трималися на старій замазці. Миколка вже переніс ліву ногу через підвіконня, як із-за сарая, що стояв у глибині двору, вийшов високий рудий поліцай з автоматом і крикнув:

— Ей! Давай назад!.. — і підняв автомат.