Читати книгу - "“Галатея” (укр.), Микола Олександрович Дашкієв"

Е, друже, тоді було не те, що тепер, коли ми з допомогою найновітніших препаратів виліковуємо майже сто процентів хворих. Тоді в нашій лікарні не було навіть кисневої подушки, — точніше, кисню, щоб її наповнити. Григорій Петрович задихався, а я сидів біля нього і плакав. Це було напровесні. Природа розквітала. А чоловік, який врятував від смерті багатьох людей, — гинув.

Прийшов Енкамай — суворий, рішучий.

— Руського шамана зараз можу врятувати тільки я, — сказав він. — Слід було б перенести його до Блакитного озера, але хай уже і тут. Чекай на мене.

Він подався за своїми “препаратами”, але повернувся дуже швидко, в розпачі. Виявляється, хтось украв Білий амулет.

Так он який камінець я викинув так непередбачливо!.. У мене аж мороз по спині пробіг. Мене так налякала хвороба Григорія Петровича, що я ладен був навіть шаманити, аби повернути його до життя.

— Енкамаю, любий, — благав я діда, — в тебе ж лишився головний камінь, треба рискнути. Ти ж бачиш — Григорієві Петровичу дуже зле, він навіть не впізнає мене…

І Енкамай таки зглянувся. Він приніс у кам’яній скриньці Головний амулет і приклав його до грудей хворого. Але це не допомогло: тієї ж ночі Григорій Петрович Колобков помер, так і не прийшовши до пам’яті.

Енкамай рвав на собі волосся. Він запевняв, що забив чоловіка, проклинав себе, що погано заховав Білий амулет, побоювався, що переплутав заклинання. Даремно я заспокоював його — старий нічого не хотів слухати.

Наступного ранку він покликав мене з собою до Блакитного озера. Там, одсунувши вбік один з каменів, він видобув скриньку з амулетом, притулив його до серця, довго сидів так, щось шепочучи. Потім підвівся і промовив урочисто:

— Хітто, “кам’яне шаманство” зрадило мене. Воно вмерло. А від нього незабаром помру й я. Ніколи не пробуй розкрити таємницю Головного амулета. Я кину його в безодню Блакитного озера, і хай він там лежить вічно, щоб не трапилось лиха!

З цими словами, перше ніж я встиг його перепинити, він кинув у озеро зеленкуватий камінець, а потім і скриньку.

Черкас у великому збудженні скочив з ліжка, ступив на хвору ногу, зойкнув, і, кривлячись од болю, скрикнув:

— В оте озеро, де три місяці тому працювали аквалангісти?

— Так, так, — посміхнувся Хітто. — Ти можеш уточнити: в те озеро, біля якого ти злетів з кручі й поламав собі ногу. Щастя твоє, що ми тоді ще не закінчили роботу, а то довгенько довелося б тобі чекати на “швидку допомогу”.

— Ну, а той камінь знайшли?

— Знайшли, — відповів Хітто. — Ходімо, покажу. Дозволяю тобі зробити невеличку прогулянку.

Довгим світлим коридором лікар та геолог пройшли до крайньої кімнати, — напевне, лабораторії, — і там Хітто витяг з шафи свинцеву, дуже важку, скриньку.

— Поглянь!

На оксамитовій подушечці лежав непоказний зеленкуватий камінь. Якби він потрапив комусь на очі, на нього звернули б увагу хіба що через форму: це була грубо витесана подоба людської руки з випростаними, стиснутими докупи пальцями.

Хітто спустив чорну запону на вікні і підніс до каменя звичайний екран рентгенівського апарата. Коли очі призвичаїлись до темряви, стало видно: на склі вималювалась розпливчаста світла пляма у формі руки. Мерехтливі іскринки виблискували блакитним сяйвом, спалахували і одразу ж згасали, і здавалося, не буде кінця й краю оцій картині.

— Радіоактивність! — прошепотів Черкас. Він був такий вражений, що аж втратив голос. — Мінерал — радіоактивний!.. Ну, а Білий амулет, якого ти вкрав у діда?.. Для чого він призначався?

— Гадаю, то був своєрідний екран, захисний екран з якоїсь сульфідної сполуки, що світиться під впливом радіоактивного випромінювання.

— Захисний екран?! То, може, лікар Колобков і загинув тому, що без захисного екрана випромінювання стало шкідливим і навіть руїнницьким?

Хітто сидів якийсь час мовчки. Мабуть, не один раз спадало йому на думку таке припущення, завдаючи нестерпної муки.

— Ні, — сказав він нарешті. — Я провів численні досліди на тваринах і встановив, що при інфекційних хворобах, а отже і при запаленні легенів, цей мінерал не допомагає. Його можна використовувати лише при лікуванні ран та шкіряних хвороб. Але й це вже велика знахідка… Чудес на світі не буває, і в заклинання мого діда я не вірю. Але я вірю в те, що наш народ, — можливо, ціною багатьох життів, наосліп, з величезними труднощами, — встановив лікувальні властивості цього мінералу. Нам, лікарям, не можна зневажати народну медицину, нам треба вивчати її. Звичайно, відкидаючи все, що йде від неуцтва… А щодо амулета… Я вже десять років тому був певний, що знайду саме радіоактивний мінерал.

Хітто замовк, запалив, а потім лукаво поглянув на Черкаса:

— Ну, то хто був правий у нашій суперечці?.. Але я розказав тобі цю історію, власне, з ділових міркувань. Перед смертю Енкамай розповів мені, нібито каміння, з якого його батько, а мій прадід, витесав отой амулет, є в нашій місцевості. Тільки його дуже важко знайти Чи не допоможеш ти розшукати родовище радіоактивного мінералу?

Черкас уважно вивчав зеленкуватий камінь, — непоказний, з сірими прожилками, грубо обтесаний у формі людської руки.

— Гаразд! — він підвівся, міцно потис лікареві руку і повторив: — Гаразд. Знайдемо цей мінерал, — ще ніким не описаний, як мені здається. І назвемо його, на честь твого діда, енкамітом. Згода?

— Згода! — відповів Хітто.

Мій давній приятель Анатолій Іванович Вовчик, доктор медичних наук, ще й досі стверджує, начебто “бацилу