Читати книгу - "Межа Фундації"

Тревіз відчув, що затинається.

– Як, в ім’я Термінуса, я можу їх шукати, не розкриваючи цього? Вони просто облаштують мою загибель, і ви про це навіть не дізнаєтеся.

– Тоді не шукайте їх, наївне дитя. Шукайте щось інше. Шукайте щось інше всім серцем і розумом, і якщо в процесі ви на них наштовхнетеся, тому що вони не звернуть на вас жодної уваги, то чудово! У такому разі ви відправите нам повідомлення на захищеній та зашифрованій гіперхвилі й тоді зможете повернутися – це буде ваша винагорода.

– Я припускаю, що у вас на думці вже є щось, що я маю шукати.

– Певна річ. Ви знаєте Янова Пелората?

– Ніколи про нього не чув.

– Ви зустрінетеся з ним завтра. Він розповість вам про те, що ви шукатимете, і полетить з вами на одному з наших найдосконаліших кораблів. Вас буде лише двоє, бо двох цілком достатньо для ризику. І якщо ви колись спробуєте повернутися, не задовольнивши нас тою інформацією, яку ми хочемо отримати, то вас підірвуть просто в космосі ще до того, як ви наблизитеся до Термінуса на відстань парсека. Це все. Розмову закінчено.

Вона підвелася, глянула на свої голі руки, потім повільно натягнула рукавички. Тоді повернулася в бік дверей, і всередину зайшли двоє охоронців зі зброєю в руках. Вони відступили вбік, даючи їй пройти.

У проймі вона озирнулася.

– Надворі є інші охоронці. Не робіть нічого, що може їх занепокоїти, або враз позбавите нас усіх клопотів, що їх завдає ваше існування.

– Але тоді ви втратите й ту користь, яку я можу вам принести, – сказав Тревіз. Доклавши зусиль, він зміг вимовити це безтурботно.

– Ми ризикнемо, – сказала Бранно з недоброю посмішкою.

Надворі її вже чекав Лайоно Коделл. Він сказав:

– Я слухав усю розмову, мере. Ви були надзвичайно терплячі.

– А тепер я надзвичайно втомлена. Мені здається, що цей день тривав сімдесят дві години. Тепер машину поведете ви.

– Добре, але скажіть мені… Чи біля будинку справді був генератор психічних перешкод?

– О, Коделле, – втомлено відповіла Бранно. – Ви ж краще знаєте. Ну яка була ймовірність, що хтось за нами спостерігатиме? Ви ж не думаєте, що Друга Фундація стежить за всім скрізь і завжди? Я не така романтична, як молодий Тревіз; він може так думати, але я ні. Та й навіть якби це було так, якби очі та вуха Другої Фундації були всюди, хіба ГПП не викрив би нас відразу? Хіба в цьому разі його використання не показало б Другій Фундації, що є якийсь захист від її сил, щойно вони виявили б ментально непрозорий регіон? Хіба таємниця існування такого захисного поля – доки ми не будемо готові використати його на повну – не цінніша не лише за Тревіза, а й за нас із вами? І все ж таки…

Вони були в наземній машині, Коделл сидів за кермом.

– І все ж таки… – сказав Коделл.

– Що «і все ж таки»? – запитала Бранно. – О, так. І все ж таки цей молодий чоловік розумний. Я разів шість по-різному обізвала його дурнем лише для того, щоб він знав своє місце, але він не дурень. Він молодий і прочитав забагато романів Аркаді Дарелл, які змусили його вважати, що саме так і влаштована Галактика, але він також кмітливий і буде шкода його втратити.

– Ви впевнені, що ми його втратимо?

– Цілковито, – із сумом відповіла Бранно. – Однаково так буде краще. Нам не потрібні юні романтики, які готові сліпо кинутися в бій і вмить розтрощити те, що ми створювали, мабуть, не один рік. Крім того, він служитиме меті. Він точно приверне увагу Другої Фундації – знов-таки, якщо вони існують і справді цікавляться нами. А поки їхню увагу прикуто до нього, вони, можливо, не зважатимуть на нас. Можливо, нам пощастить більше й ми не просто залишимося непоміченими: сподіваймося, що вони, можливо, викриють себе, занепокоївшись через Тревіза, і дадуть нам змогу й час подбати про контрзаходи.

– Отже, Тревіз притягує блискавку.

Губи Бранно скривилися.

– О, це та метафора, яку я шукала. Він наш громозвід, який поглине удар і захистить нас від шкоди.

– А цей Пелорат, який теж опиниться в блискавки на шляху?

– Він теж може постраждати. Цьому не зарадиш.

Коделл кивнув.

– Що ж, ви знаєте, як казав Сальвор Гардін: «Ніколи не дозволяйте вашій моралі заважати вам чинити правильно!»

– Зараз у мене немає моралі, – пробурмотіла Бранно. – Відчуваю лише як кістки ниють. І все ж я могла б назвати низку людей, яких погодилась би втратити радше, ніж Ґолана Тревіза. Він вродливий молодий чоловік. І, звичайно, він це розуміє. – Ритм її слів почав плутатися, вона заплющила очі й задрімала.

Янов Пелорат був сивий, і в стані спокою його обличчя здавалося доволі порожнім. Він рідко бував у якомусь іншому стані. Він мав середні зріст і вагу й зазвичай рухався та говорив без поспіху. Він здавався значно старшим за свої п’ятдесят два.

Він ніколи не залишав Термінуса, що було неабияк незвично, а надто для людини його фаху. Він і сам не міг сказати напевно, чи був цей малорухливий спосіб життя пов’язаний з його одержимістю історією, чи розвинувся всупереч їй.

Ця одержимість звалилася на нього зовсім зненацька: якось, у п’ятнадцять років, коли він хворів, йому дали почитати книжку зі старими легендами. У ній він знайшов цей лейтмотив – світ, що був самотній та ізольований, світ, що навіть не усвідомлював своєї ізоляції, оскільки ніколи не знав нічого іншого.

Його хвороба щезла мало не вмить. За два дні він прочитав цю книжку тричі й устав з ліжка. Наступного дня він уже сидів за своїм комп’ютерним терміналом, перевіряючи, чи є в бібліотеці Університету Термінуса записи про схожі легенди.

Відтоді саме такі легенди його й захоплювали. Бібліотеку Університету Термінуса в цьому контексті аж ніяк не можна було назвати чудовим джерелом, але, подорослішавши, він відкрив для себе радість міжбібліотечних обмінів. До його послуг були роздруки, передані гіперпроменями аж з Іфнії.

Він став професором стародавньої історії і тепер починав свою першу річну відпустку для наукової праці за тридцять сім років, у яку пішов з думкою здійснити подорож у космосі (свою першу) до самого Трентора.

Пелорат добре розумів, що