Читати книгу - "Смерть у Києві"

– Ігумен має слушність, — зауважив Дуліб. — Навряд чи слід нині вживати проклятьби навіть для примовки. Адже на Київ і без того впало прокляття і сталося…

— Сталося? — Войтишич вводив своїх гостей до великої палати, де в світінні товстих свічок сяяв коштовним посудом пишно вбраний стіл. — А що сталося в Києві? Ось тут і тут сідайте, мої дорогі, ти, ігумене, сідай на своєму місці. Все, що може бути гідне увага, має відбуватися отут, за столом, з моїми дорогими гостями, а в Києві… В Києві вже давно нічого не відбувається. Колись було. Те позосталося в пам'яті. Легко можу пригадати безліч славних подій, хоч і відлеглих на цілі десятки років, будь воно прокляте. Але нині не відбувається нічого.

— Сталося вбивство, — сказав Дуліб. — Невже не чув, воєводо? Вбито князя Ігоря.

— Убивство? — здивувався Войтишич. — Яке вбивство? Вперше чую. Ігумене, то правда?

— Правда, — сказав Ананія. — Великий гріх содіяли кияни.

— Будь воно все прокляте, — замахав руками Войтишич, — я старий чоловік і нічого не хочу знати!

— Мене послано великим князем розплутати темну справу вбивства Ігоря, — мовив Дуліб.

— Розплутаєш, розплутаєш, дорогий. Хоч лікареві

годилося б дбати про живих, а не про мертвих. Небіжчиків хай виряджає на той світ наш ігумен. Мені ж старістю вже й не чути б про смерть, будь вона проклята! Бо, щиро кажучи, бачив смертей доволі. Скажи, ігумене!

Ігумен мовчки похилив голову.

У цьому похиленні голови малася б вичитуватися шанобливість до минулих заслуг Войтишича, однак Дуліб був далекий від таких почуттів, йому перед очима постало враз усе темне, відважне, часто злочинницьке життя воєводи, який легко посилав колись на смерть найближчих, тих, кого ще вчора обіймав і цілував, зраджував своїх хлібодавців, змінював князів, мов бездомний пес хазяїв, жив без Бога в душі, маючи там тільки ідола, ідолом же тим був для себе сам.

Войтишич починався з Мономаха. Прийшов до Києва вже воєводою великого князя, утвердився в городі серед можних, у князя ж залічувався до найдовіреніших, бо коли треба було послати дружину з зятем Мономаховим, ромейським царевичем Леоном Діогеном супроти самого ромейського імператора Олексія, то послано було Войтишича. З допомогою половців Войтишич узяв кілька ромейських городів на Дунаї і, може б, пішов ще далі, загрожуючи імператорові, але в Доростолі царевича Леона вбили два підіслані імператором сарацинські лучники. Мовби для відплати за смерть Леонову Войтишич ще взяв і поруйнував безліч ромейських городів на Дунаї, кількість поруйнованих городів перевищувала лічбу днів, проведених воєводою в поході, такої слави для руської землі ще, здається, не здобував жоден воєвода, то ж навіть по смерті Мономаховій, коли на стіл київський сів Мстислав, то не відтрутив Войтишича і не наставив свого тисяцького, як велося здавна, а довірився воєводі в усьому, і той служив новому князеві вірою й правдою в ділах славних, а іноді й несправедливих, як то було з повоюванням князівства Полоцького, що його Мстислав загарбав на час для свого жадібного сина Ізяслава.

Служив Войтишич і Ярополку, братові Мстиславовому, але, вичувши вчасно, що сила не на боці Мономаховича, і и руках у чернігівського загребущого князя Всеволода Ольговича, перекинувся з дружиною до того.

Коли по смерті Ярополковій у Києві засів В'ячеслав Мономахович і Всеволод прийшов з Чернігова, щоб захопити собі великокнязівський стіл, воєводою в нього був Войтишич, і палив Копирів кінець, викурював В'ячеслава з Києва теж Войтишич, бо ніхто б до такого не додумався, хіба що лихий такий половецький хан, як Боняк шолудивий.

На білім коні в'їздив тоді Всеволод у Київ. Вже літній, товстий чоловік, бородатий, окатий, довгоносий, їхав у супроводі тисяцького Войтишича, для якого такі урочисті входини були не первина. Нового князя зустрічали бояри і синкліт. Всеволод зійшов з коня і, приклавшись до хреста, піднесеного митрополитом, оголив лису голову. А Войтишич стовбичив над князем верхи, з коня не злазив, шолома не здіймав, наставляв на Всеволода свою жорстку бороду, мов забороло, мовби прикривав князя.

Змінювалися князі — Войтишич зоставався. Покривав широкою своєю бородою всі злочини й неправди, всі підступи й зради, топив у широкому усміху всі темні діла, випливав з найбурхливішого вировиння, ховав князів, бойових своїх друзів, вмирали довкола нього набагато молодші, а він жив далі, уперто, мов шашіль у дереві.

Вмираючи, Всеволод домігся, щоб кияни цілували хрест братові його Ігореві, цілував хреста й тисяцький Войтишич, а за спиною в нового князя вже зговорився з воєводами Глібом і Лазарем, і послали гінців у Переяслав до Ізяслава Мстиславовича, прикликаючи того до Києва. Коли Ізяслав став перед київськими валами, Войтишич з полками перекинувся до нового князя, але, видно, вже втомився він бути воєводою кілька десятків літ, тому при Ізяславові відступився від справ, віддав князеві всю видиму владу, полишивши собі незалежність і почуття вищості.

В його темній і відважній історії бракувало багатьох випадків, цілі роки його життя вмерли з людьми, що були, так чи інакше, свідками тих років, він зберіг з минулого лише згадування про вчинки героїчно-значні і тепер щосили вдавав з себе чоловіка занадто втомленого державно-високим життям, щоб перейматися дрібними клопотами і щоденними подіями, які неминуче відбиваються на побуті й настроях навіть такого великого города, як Київ.

— Може, кияни й согрішили, — сказав він на слова ігумена Ананії, — я ж не грішу більше, а коли й грішу, то не з потреби, а тільки з нудьги. Маю дівку вельми вродливу, можу дати тобі, ігумене, на ніч або й дві. Спробуєш, будь воно прокляте?

— Коли я був у Царграді, патріарх сказав мені, — не слухаючи теревенів Войтишича, урочисто почав був Ананія, але боярин не дав йому докінчити.

— Я вже чув, а гостям моїм розповіси іншого разу, будь воно все прокляте! Тим часом вип'ємо по чарі, ти ж, ігумене, коли не п'єш, можеш заспівати нам тропар. Бо хто п'є вино, то не почує й тропаря, коли вп'ється!

Войтишич ляснув у долоні, забігали довкола столу служки, всунулося до трапези ще кілька мовчазних лизоблюдів, в обов'язок яких, видати, входило вислухування похвалянь і розбазікувань Войтишичевих.

Дуліб спокійно сидів поруч з боярами, звиклий до стриманості й спокою, Іваниця споглядав довкола цікавим оком, сподіваючись винести з цих химерних одвідин бодай якусь користь, бо не вірив, щоб їх отак покликали для самого трапезування в цей, може, найбагатший у Києві дім. Тут мало щось статися, бо завжди скрізь щось відбувається навіть